Глава І√. Примарний бал.

   Альмія не могла заснути, перевертаючись  з боку на бік. Думки про нього не залишали її. Він тут поруч із нею, в сусідній кімнаті, такий близький і рідний. Їй здавалось що це сон. Від щастя її серце пурхало в грудях як пташка. Вона піднялась, накинула шаль,  відчинивши широко вікно, глибоко вдихнула. Жар почуттів переповнював її тіло. Це була пристрасть, вона тремтіла. Вперше це почуття  торкнулось її. Дівчині було трохи страшно, вона не знала як з цим бути.  Перебираючи в голові  кожен його дотик, кожний погляд. Взяв пригоршню снігу з підвіконня вона протерла лице. 

 «Та що це з тобою,  ану зберись, так не можна. А якщо він ще побачить, сорому не оберусь».

Тихо, проговоривши пошепки, вдихнула холодне повітря на повні груди. Зимове, холодне повітря наповнювало легені, поступово повертаючи спокій. Коли жар трохи спав, вона повернулась у ліжко.

…Тим часом, у гостьовій  Рейвен сидів біля вікна, загорнутий у плед, дивлячись на засніжений сад. Його думки були не менш тривожні, ніж у неї. Він чув її кроки, відчував її стан — навіть через стіну. У ньому жила не лише здатність чути звуки, а й резонанс, невидимий, але справжній. Йому здавалось, що її душа шепоче щось йому, він чув це серцем. Його пальці торкалися амулета на шиї — такого ж, як у неї. У ньому світилася м’яка рунічна теплота, немов відгук на її хвилювання.

«Вона боїться... — подумав він. — І водночас така відкрита. Справжня. Трепетна, як полум’я, що тільки-но загорілося».

   Він встав, накинув на себе той самий сірий плащ, тихо вийшов із кімнати. Його кроки були нечутними, мов сніг, що падає на підвіконня. Двері її кімнати були ледь прочинені. Він не ввійшов — лише зупинився поруч, на відстані подиху. У його голосі було стільки тепла, скільки вміщує саме небо в ніч перед новим світанком:

— Альміє… не бійся того, що відчуваєш. Це не слабкість — це твоє світло.

Я теж не сплю. Бо щось у мені вже не хоче повертатися в самотність.

Після короткої паузи додав:

— Якщо ти хочеш — я просто посиджу тут, біля дверей. Тихо. Поки ти не заснеш. Або поки не зникне тривога.

Він опустився на підлогу, спершись спиною до стіни. Між ними — стіна, але серце було зовсім близько.

— Ми завтра йдемо на бал, разом. Але сьогодні  ми вже  у своїй історії. І вона починається ось цієї ночі. Не з танцю. А з тиші. З довіри. Зі світла, яке ми розпалили разом.

…Сніг за вікном стиха падав на світ, який тільки-но починав дихати по-новому…

  Вона чула його голос, в її душі тремтіла пристрасть, любов переплітаються з соромом. Повільно піднявшись, вона накинула шаль і підійшла до дверей, прочинивши їх. Він сидів операючись на стіну,  її Рейвен. Альмія вже знала або він, або нікого не потрібно. Протягнувши йому руку тихо ніжно промовила: 

— Мені здається, що тепер ми не можемо один без одного, давай руку проходь. 

Він обережно взяв її руку, підвівся подивившись їй у очі. Вона обійняла його міцно. Рейвен глибоко видихнув, це був знак, що почуття взаємні. Він відчував, як вона неначе маленька пташка тремтіла в його руках. Повільно поніс її до кімнати. Альмія завмерла в його обіймах, здавалось забула як дихати. Їй здавалось, якщо він її поцілує, вона втратить свідомість. Рейвен обережно поклав її на ліжко, накривши одіялом, ліг поруч пригорнувши її до себе. Вона заплющила очі, щоб не видати свого сорому. Він посміхаючись дивився на неї.

Час для нього зупинився. Його рука охоплювала її плечі, тримаючи так, наче оберігав найдорожче. Вона була йому світлом, що опинилось у його обіймах. Він боявся зруйнувати мить, тому не ворушився, не говорив. Просто був поруч з нею. Відчував, як її дихання поступово вирівнюється, але серце все ще билося швидко таке справжнє, живе. Рейвен обережно торкнувся її волосся — ледь‑ледь, мов пір’їнка, прошепотів:

— Ти не уявляєш наскільки я вдячний за цю мить. Те, що ти відкрилась — це більше, ніж довіра. Це — подарунок, який я носитиму в собі завжди.

Його голос був глибоким, теплим, як ніч, що охороняє сни. Він не прагнув більше. Не квапив подій. У нього вже було найголовніше — її присутність.

— Я тут, щоб берегти тебе. Навіть у тиші. Навіть у сні. Він нахилився, поцілував її чоло, обережно, з благоговінням. Потім ще мить дивився на неї, мов уперше бачив справжнє диво. Його долоня залишалась на її руці — відкрито, тепло.

— Засинай, Альміє. Я буду поруч, завжди оберігатиму тебе. 

Вона, злегка здригнувшись, відчула спокій. Він заплющив очі, притиснувшись щокою до її волосся, віддав себе сну,  як той, хто знайшов дім.

…А за вікном сипав сніг, і світ продовжував кружляти, не знаючи, що в одному домі світло вже перемогло тінь…

 Вперше ранок був бажаний для Альмії. Вона тихенько прокинулась. Декілька хвилин насолоджувалась дивлячись, як поряд з нею спить найкращий чоловік у світі. Його лице сяяло в промінні вранішнього сонця. Який він прекрасний, як янгол. Поцілувавши його обережно, щоб не розбудити швидко одяглась, поспішаючи готувати сніданок. Її настрій говорив сам за себе, Альмія співала ніжним солодким голосом пісню, яку пам'ятала з дитинства. Заварювала чай, готувала млинці накриваючи стіл до сніданку. Коли все було готово, дівчина швидко пішла до вбиральні приводити себе до ладу. Вперше в житті їй хотілось бути прекрасною для нього настільки, щоб він не відводив погляду ні на хвилину.