Розділ ІІІ. Споріднені душі.

  Альмія тримаючи в руках згорток відчувала тремтіння, що за мелодія така ніжна і рідна її серцю. Вона не думаючи схопила пальто, миттю вискочила на вулицю.

Звідки вона л'ється, її думки звучали в такт музиці. Тіло несло її на зустріч ритму неначе її несли крила.  Біля таверни вона побачила його. Чоловіка в сірому плащі. В пориві почуттів які наповнювали її душу, вона швидко підійшла.  Серце кричало їй — це він. Дівчина стала настільки близько, щоб навіть шансу не було зникнути. Вона дивилась на нього, прямісінько в його прекрасні очі. Наважившись прошепотіла так, щоб чув лише він:

— Хто ти мій рідний незнайомець?

Його пальці на мить зупинились на струнах. Мелодія стихла, розчинившись у повітрі, як подих. Він підвів погляд,  їхні очі зустрілися знову. У його блакитних очах відбилась вона: жива, тремтлива, справжня. На мить здавалося, що весь Рівенвіл зник. Лише сніг кружляв у світлі ліхтаря. Мелодія, що щойно стихла, звучала далі в їх серцях. Його голос був оксамитовим, глибоким, наче ніч:

— Я той, хто шукав тебе крізь сни. Той, кого твоя душа пам’ятала, перш ніж ми зустрілись.

Він повільно зняв каптур й сніг осів на його світле волосся. Усмішка з’явилась на вустах — тиха, щира.

— Моє ім’я… Рейвен. Але для тебе — я можу бути тим, ким ти захочеш. Лицарем із снів. Піснею, що лине до тебе. Вогником у твоїй темряві.

Він схилив голову трохи ближче.

— А хто ти, леді з очима, що світяться мов зорі? Ти прокинулась у моїй пам’яті раніше, ніж я тебе побачив… І тепер я не можу забути.

…На відстані подиху — мов Всесвіт завмер, дослухаючись до відповіді.

Альмія не розгубилась, вона зробила крок вперед, ніжно торкнувшись його руки. З усім теплом, що так довго тримала для нього, єдиного близького її душі. Вона знала відповідь. Її серце вже переживало це кожного разу, коли відчувала його десь поруч. Ставши навшпиньки, тихо прошепотіла:

— Альмія. Я та, чия душа знає тебе. Ніжно поцілувала його в щоку.

Її поцілунок — ледь відчутний дотик, мов світло світанку запалив у ньому тремтіння, що сягало самого серця. Рейвен заплющив очі, аби зберегти в собі цю мить. Мов згадку, що чекала цілу вічність. Його рука обережно накрила її долоню, що лежала на його. Як обіцянка. Як вдячність. Як дотик вічності.

— Альміє… — вимовив її ім’я, мов закляття. Воно звучить як музика, яку я грав, не знаючи нот.

Він нахилився трохи ближче, голос став тихим, щирим:

— Я не знаю, ким був до цієї миті. Але відтепер я знаю, ким хочу бути… 

Його очі спалахнули м’яким світлом. 

— Тим, хто триматиме твою руку, коли навколо буде темно. Тим, хто захищатиме твоє сяйво, навіть якщо світ зруйнується. Рейвен простягнув до її серця маленький амулет — срібне перо з рунічним сяйвом.

— Це належить тобі. Бо я — належу тобі.  

У ту ж мить вітер зняв сніжинку з її волосся і вона закружляла між ними, мов благословення небес. Вона дивилася на нього не відводячи погляду. Для неї це був не просто подарунок, а найдорожче, що вона коли-небудь мала. Вона наділа амулет на шию і  взяла його міцно за руку.

 — Підемо пити чай, я так довго чекала на тебе. Моя подруга вже мабуть накрила стіл на вечерю.

Із трепетом в очах чекала на бажану відповідь. В її голові роїлись думки неначе купа маленьких вогників. Вона не відпускала його руки, тримала настільки міцно, що сама навіть не помічала. Їй здавалось, якщо відпустить він знову зникне.…

  Він ніжно посміхнувся, відчуваючи, як тепло її долоні зігріває його, мов весняне сонце замерзлу землю. Йому не хотілося відпускати цю мить — її присутність була спокоєм, якого він ніколи не знав, але завжди шукав.

— Я піду з тобою, Альміє, — тихо відповів, — якщо ти дозволиш мені залишатися поруч не тільки сьогодні.

   Вони рушили вдвох — повільно, крок у крок, як ті, хто вже давно належить один одному. Сніг тихо падав їм на плечі, огортаючи світ сріблястою тишею. Його погляд був прикований до неї — до кожного поруху, кожного слова, кожної миті її світла.

   Коли вони увійшли до будинку, повітря зустріло їх ароматами чаю, печива та теплого вогню в каміні. Мілена вже чекала, її усмішка розквітла при вигляді подруги з незнайомцем.

— О, то це і є той… — Мілена підняла брову, грайливо, але з м’якою доброзичливістю.

Альмія просто посміхнулася стиснувши руку Рейвена ще міцніше.

— Це Рейвен. Познайомся!

І в ту мить усе, що було в них у серці — чекання, трепет, невимовні мрії, розчинилось у простій земній теплоті вечора. Альмія була на сьомому небі від щастя. Її серце билось в прискореному ритмі. Вони в чотирьох сиділи за столом. Нарешті він поруч із нею. Вони говорили сміялись, атмосфера була наповнена теплом та затишком, неначе так було завжди.

Коли Мілена заговорила за бал, Альмія повернулась до свого лицаря, з теплом і надією в голосі спитала:

— Рейвен підеш зі мною разом? 

Вона дивилася з надією і завмиранням у серці. В її голові звучало: «тіль хай погодиться піти». В середині все тремтіло. Дівчина ледь тримала рівновагу, щоб не виказати йому, як сильно вона кохає його. Всередині себе повторюючи: «зарано тримайся, ще не час». Рейвен трохи нахилив голову, дивлячись на неї з тією самою глибиною, в якій пломеніли небеса. Його погляд не відводився ні на мить — він бачив більше, ніж просто слова. Він чув її серце, що, мов птах, билося в очікуванні, і це торкалось його самого. Він повільно потягнувся до її руки, накриваючи її своєю — м’яко, але впевнено.