Розділ ІІ. Тіні і Сяйво

Вечір тихо, непомітно спускався на Рівенвіл. Маленьке містечко біля лісу. Перші сутінки огортали  домівки, звиду схожі на різнокольорові тістечка. На краю міста йшла чоловіча фігура в темному плащі  прикриваючи лице каптуром,  що було видно тільки очі. Чоловік підійшов до заїжджого двору. Швидко поговорив з хазяїном, взявши ключі, піднявся на гору.

Кімната, в яку увійшов чоловік, була невеликою, але затишною: старе дерево скрипіло під ногами, у вікні повільно колихалася важка завіса, розфарбована м’яким вечірнім світлом. Свічка на столі вже горіла, ніби хтось щойно її запалив. Він пройшов усередину, не знімаючи плаща. Лише коли двері за ним зачинились, підняв руку до каптура.

 У дзеркалі, що висіло навпроти, на мить промайнув відблиск — біляве пасмо волосся й глибокі, світло-блакитні очі. Незнайомець, якого ніхто ще не знав у Рівенвілі, був не зовсім тим, ким здавався. На його зап’ясті під плащем тьмяно світилась металева прикраса у формі круга з вигравіруваним знаком — наче старовинний оберіг. Він повільно сів на край ліжка, погляд його затримався десь у просторі за стінами. В пам’яті знову сплив вогняний відблиск волосся дівчини на балконі... її погляд, присутність така знайома серцю. Наче давнє світло, що торкнулось найглибших шарів його душі. Він не знав її імені, та щось всередині відгукнулось, мов згадка про забуту присягу.

— Вона…

Прошепотів він у тишу.

— Вона відчуває.

Раптом його пальці торкнулись маски лиса, яку він заховав у внутрішній кишені плаща. Її поверхня ще зберігала слід морозного ранку. А в його серці вже народжувалось рішення — він не просто мандрівник. Він мав причину бути тут. І місто мало про це дізнатись… але не зараз.

   А тим часом за вікнами Рівенвіля перші ліхтарі засвітили теплі вогники. Ніч, мов чорний оксамит, обіймала кольорові тістечка-домівки, приховуючи таємниці, що ось-ось почнуть розкриватися. Атмосфера магії і свята вже відчувалась у повітрі.  Альмія дивилась у вікно на пухнасті сніжинки, які ніби кружляючи в танці осідаючи на землю. Вона подумки кликала його. Її душа відчувала, що вже зовсім скоро вони зустрінуться. Зненацька у склі вікна вона побачила очі, неймовірно прекрасні, як небо. Вона застигла не розуміючи чи це насправді. Моргнувши вона глянула ще раз. За вікном була лише тиха зимова ніч, сніг сяяв в промінні місячного світла.

…Її серце калатало швидше, наче хотіло наздогнати той погляд, що можливо був лише відлунням мрії про майбутнє. Альмія повільно торкнулась пальцями холодного скла — слід на вікні залишився, але очей вже не було. Проте відчуття не зникло, лише посилилось. Немов хтось — був зовсім поруч.

 Недалеко від її дому, під тією ж самою зимовою тишею, чоловік у темному плащі зупинився. Він глянувши ще раз в напрямку її дому, повернув на перехресті двох вузьких вуличок. Місто спало, та його внутрішній компас вів упевнено. Він чув музику цього місця — шепіт снігу, подих вітру, серцебиття тієї, кого шукав.

В його руці стискався невеличкий оберіг — срібне перо, обрамлене крихітними рунами. Воно пульсувало теплом, коли вона була поруч. Неначе Всесвіт сам вказував йому напрям. Він одягнув каптур ховаючи обличчя рушив далі, залишаючи сліди на снігу. Прямо до будинку, де у вікні світились очі, сповнені очікування.

  Альмія відійшла від вікна. Не зводячи погляду з того, хто залишився в пам’яті. Її душа тремтіла від передчуття, щось змінилося сьогодні вночі. Вона вщіпнула себе, це не сон, вона не спить. Трохи помешкавши, вона піднялась до спальні. Одягла шовкову рубашку  й залізла під тепле одіяло, яке огорнуло її спокоєм. Втома взяла своє. Вона  злетіла в світ сновидінь.     

   Рейвен повернувшись до кімнати,  швидко зняв з себе накидку, зняв рукавиці, підійшовши до столу налив собі кружку міцного елю. Розмістився в кріслі біля невеличкого каміну. Він думав, хто вона, як зачепила в ньому те, про що він ніколи не знав. Чому він так тягнеться до неї, навіщо? Але думки про неї не відпускали, він хотів пізнати її. 

Його пальці ковзнули по обідку кружки, ще теплою від елю, але думки були далеко за межами цієї кімнати. У полум’ї каміна ввижалося те саме вікно та її очі. Неясне бачення? Згадка? Магія?  Він не знав. Але вперше за довгий час його не полишало відчуття, наче частинка його душі вже давно належить їй. Незнайомці, що ніколи не зустрічались, а серця — вже давно шепочуть одне одному в тиші снів.

  Рейвен підвівся, підійшов до невеликого столика й дістав зі своєї сумки маленький футляр. Усередині — старий амулет, який ніколи не світився до сьогодні. Тепле, м’яке світло ледь жевріло в центрі артефакту в унісон із биттям його серця.

— Ти справжня…

Тихо прошепотів він у напівтемряву, а потім глянув у вікно.

 Тим часом у тиші своєї кімнати, Альмія лежала, загорнута в тепло і спокій. Увісні вона простягала руку, шукаючи його долоню. 

 Ранок не змусив себе чекати. Проміння сонця пробігло по лиці Альмії, вона незадоволено закрила очі руками промовила:

 — Ну от такий сон закінчився, не можна було почекати із світанком.

 Буркочучи собі під ніс пішла до вбиральні. Умившись прохолодною водою дівчина глянувши на себе в дзеркало, посміхнулась:

— Яка ж я все-таки смішна з цими веснянками на носі, начебто хтось олівцем розмалював.

Швидко зібравшись, побігла одягатись. Мілена вже чекала на неї біля входу на ярмарок. Подруга стояла пританцьовуючи від холоду. На ній був теплий аметистовий плащ, а з-під каптура вибивались пасма білявого волосся.