Вони минали театр Марцелла. Макс помітив, що ворота відчинено. Зсередини долинала дивна мелодія — хтось награвав на сопілці чи флейті.
— Максимусе, зайдімо на хвильку! — попросив хлопець. — Я ще ніколи не бачив античного театру.
Патер насупився, але потім поблажливо кивнув.
— Гаразд. Схоже, у вашому майбутньому музи високої трагедії вже давно мовчать. Щоправда, вистава буде тільки ввечері, але хоча б побачиш справжніх артистів.
На вході, нудьгуючи, стояли вартові. Максимус впевнено підійшов до одного з них, тягнучи за собою хлопця.
— Мій небіж приїхав з провінції, — сказав Патер. — Він ніколи не бачив театру і хоче подивитися.
— То проходьте, — байдужо знизав плечима охоронець. — Тільки недовго.
Пройшовши у ворота, вони опинилися у вузькому коридорі. Один за одним — Макс попереду, Патер ззаду — рушили вперед на звуки музики.
— Цей прохід веде на орхестру[1] і до трибун, ним можна пройти і за сцену, до гримувальних, — пояснив на ходу Максимус. — Може, побачимо когось із знаменитостей.
— Признайся, тобі самому цікаво подивитися на них зблизька, — підморгнув Макс товаришу.
Той промовчав.
Далеко їм іти не довелося. Назустріч величаво вийшов чоловік у розкішному білому плащі. За ним чимчикували двоє рабів. У вузькому проході було важко розминутися з огрядним вельможею, і Макс, проходячи повз, випадково зачепив його пораненою рукою. Як на зло, пов’язка, яку Малахій наклав на рану і свіже тату, просочилася маззю та кров’ю. І на білосніжній тканині панського плаща лишився масний слід.
Макс завмер, сповнившись жаху. Він чекав, що високородний римлянин зараз накаже своїм рабам просто на місці вбити його. Натомість чоловік-гора театрально закрив очі рукою і добре поставленим баритоном закричав:
— О боги! О Громовержцю! Він знищив мій плащ! Він осквернив образ царя Едипа! Ні! Я не можу вийти в такому вигляді на репетицію!
Тут наскочив Максимус.
— Пробач, о великий Аполлонію, моєму вайлуватому небожу. Вони там, у провінції, геть не знають благородних манер. Він у такому захваті від театру, що геть здурів.
— Ми знайомі? — дивлячись крізь пальці, якими все ще прикривав очі, запитав вельможа.
— Ні. Особисто ні, — поспішив пояснити Максимус. — Але бачив усі вистави, в яких ти грав. Ти неперевершений. В «Царі Едипі» особливо.
— Так-таки й неперевершений? Не все мені там вдалося, як я хотів… — товстун опустив руку і спробував зобразити скромність, але задоволена усмішка виказувала його.
— Що ти! Не уявляю, щоб можна було зіграти краще, — щиро запевнив Патер і, насупившись, гримнув на Макса: — А ти, незграбний віслюче, будеш у мене покараний!
— Ну-ну, не картай юнака так суворо. Його просто причарувала Мельпомена, — засміявся Аполлоній з власного жарту і додав: — А плямка така маленька. Її навіть не видно. Після репетиції Еврібат[2] виведе її сечею.
Вельможа велично махнув рукою і рушив далі. Раби потрюхикали за ним. В руках одного з них Макс помітив трагічну маску.
— То він актор? — вражено прошепотів хлопець.
— Так, це найуспішніший актор Риму, протагоніст[3], — так само шепотом відповів Максимус. — Давно мріяв познайомитися з ним.
— До речі, приходьте сьогодні ввечері, — гукнув Аполлоній, обернувшись на виході. — Я скажу, щоб вас впустили.
Подолавши довгий коридор під трибунами Патер з Максом вийшли нарешті на напівкруглий майданчик орхестри, в дальньому кінці якого підносилася сцена. Посеред мармурових плит стояв чоловік і награвав на здвоєній дудці, схожій на гобой. Музика була сумна і водночас піднесена. Макс підійшов ближче і завмер, зачарований глибоким голосом інструмента. Музикант закінчив мелодію та, зиркнувши на вдячного слухача, запитав:
— Подобається?
— Дуже, — признався Макс. — І акустика тут чудова.
Музикант засміявся:
— Авжеж.
— Мій небіж із провінції, вперше в театрі, — наблизившись, повторив свою легенду Максимус.
— Зрозуміло, — кивнув новий знайомий і звернувся до Макса: — Хочеш фокус? — Той кивнув. — То біжи на найвищу трибуну.
Хлопця не треба було просити двічі. Він злетів кам'яними сходами на самий верх театру. Глянув униз. Ого! До майданчика, на якому він щойно стояв, було метрів тридять, не менше. З такої висоти музикант і Патер здавалися карликами. «Що звідси можна почути?» — подумав Макс. Аж тут артист підніс до рота інструмент, і залунала музика. Вона звучала так чітко, ніби хлопець досі стояв унизу.
— Ну як? — запитав артист. Його голос теж звучав виразно.
Макс не стримався і з усіх сил заплескав у долоні.
— Спускайся, — махнув йому рукою Патер. — У нас обмаль часу.
«Іноді хороша акустика тільки шкодить», — зітхнув хлопець і подався вниз.
Проходячи повз трибуни першого ярусу, Макс раптом побачив на парапеті дивного чоловіка. Він ридав, заломивши руки, і волав у цілковитому відчаї:
— О, боги! Чим я прогнівив вас, що ви послали мені таку дружину? Вона зраджувала мені з усіма: від сенатрів до чистильників туалетів. Увесь Рим сміється з мене. Навіть мій осел поглядає на мене якось підозріло. Та й що казати? Вуха у мене тепер довші за віслючі — я чіпляюся ними за одвірки, заходячи в кубікулу, — чоловік розпачливо зойкнув і заверещав, що є сили: — Ні, життя мені тепер не миле! Ліпше я стрибну з цього парапету і розіб’юся на смерть!
«А таки розіб’ється», — подумав Макс, глянувши вниз: до землі було метрів зо п’ять. Він вхопив нещасного самогубця за туніку, смикнув, і вони обоє опинилися на мармуровій підлозі ярусу — сиділи один навпроти одного і кліпали очима.
— Ти при своєму розумі? — густим басом, геть не схожим на фальцет, яким він щойно голосив, запитав рогоносець (чи вухоносець?).
— Я, між іншим, врятував тебе від нерозумного кроку, — обурився Макс.
— З якого села ти приїхав, йолопе? — презирливо відказав чоловік. — Я мім[4]. Чув про таких? Актор. І я відпрацьовував свій номер, який ти мені успішно зірвав.