Малахій все може

— І щоб очі мої вас тут більше не бачили! Шарлатани! Пройдисвіти! — кричав їм услід Фелікс, намагаючись привернути увагу тих, хто ошивався біля господарських воріт.

Був ранній ранок. Макс із Патером, згорбившись, вилетіли на вулицю і тільки, коли відійшли від школи на достатню відстань, розправили плечі та зупинилися.

— Вони все зробили за нас, Максимусе, — розсміявся хлопець. — Потурбувалися про таємність і зміну зовнішності. Ще й залишили нам Борея і Вука.

— Про себе вони теж непогано потурбувалися, — гмикнув Патер. — Ми могли б вимагати у них вдесятеро більшу платню, якби заради цього прийшли у школу.

— Як так? — здивувався Макс.

— А ти досі не зрозумів? Я буду не я, якщо твоя декурія на позір тренуватиметься як отара баранів. І коли публіка прийде оглядати бійців перед змаганнями, ці десятеро покажуть найгірші навички.

— Навіщо? — знову не зрозумів хлопець.

— Яке ж ти нетямуще, — зітхнув Патер. — Уся річ у ставках. На таких баранів ніхто не ставитиме. А прокуратор, ланіста і писар зроблять через підставних осіб великі ставки. І якщо твої бійці переможуть, зірвуть шалені гроші. Це, звісно, ризик. Але Фортуна любить сміливих.

— О, я не знав! Цікаво.

— Кому цікаво, а нам не дуже, — скрушно зітхнув Максимус. — Ми в будь-якому разі в програші. Якщо твоя декурія програє, нас стратять. А якщо виграє, Кассій одразу здогадається, що нова техніка — справа твоїх рук і нам знову ж таки кінець.

— То що робити?

— За цей місяць, поки ти тренуватимеш бійців, ми мусимо будь-що знайти твоє магічне перехрестя тіней, щоб здихатися тебе нарешті. Коли ти не теліпатимешся в мене за плечима, я легко знищу Кассія. Мені аж руки чешуться зробити це.

— Хто ще в кого теліпається, — буркнув ображено Макс.

— Насунь капюшон, — насупився Патер, ховаючи веселу іскорку в очах. — Ти досі рудий прибулець, якого розшукують люди Кассія.

Макс слухняно виковав наказ, і вони, влившись у натовп, рушили в бік Бичачого форуму, за яким розташовувався театр Марцелла. Саме там, як шепнув їм Фелікс перед початком вистави з вигнанням недолугих докторів, вони мусили знайти майстерню фарбаря Малахія, вільновідпущеника прокуратора, який мав змінити їхню зовнішність.

— Але погодься, Максимусе, це було весело, — не вгавав хлопець, бадьоро простуючи поруч із ветераном.

— По правді, давно не почувався таким молодим, — усміхнувся кутиком губ Патер. — Ніби скинув три десятки років.

— А, до речі, скільки тобі?

Максимус скосив на нього око і неохоче відповів:

— Сьомого місяця[1] виповниться п’ятдесят один.

— Ого! Рівно втричі старший за мене, — вирвалося в Макса, і він поспішив запевнити: — Але це ж іще не старість. Ти в самому розквіті літ. У нас люди доживають до дев’яноста. А політикою часто починають займатися у сімдесят.

— А в нас дожити до п’ятдесят одного, як я, — це вже щастя, — відрубав Патер. — Не базікай, ліпше дивись по сторонах.

Далі йшли мовчки і невдовзі опинилися перед овальною будівлею театру.

— Один в один Колізей, тобто Великий амфітеатр[2], — здивувався Макс. — Тільки менший.

Патер гмикнув.

— За його взірцем і будували Амфітеатр Флавіїв.

Вони пірнули під аркаду, що оперізувала театр, і відшукали майстерню Малахія.

Перше, що відчув Макс, увійшовши крізь прочинені двостулкові двері в приміщення, був сморід сечі та оцту, змішаний з якоюсь хімозою. «О боги! — подумав він. — Коли вже це закінчиться?»

Задня стіна майстерні була, по суті, стіною театру, викладеною з цегли. Впритул до неї стояли грубі стелажі з якимись пляшечками, флаконами, слоїками, глечиками і глечичками, горщиками і горщечками, скриньками та ще хтозна чим. На інших поличках поблискували невідомі хлопцеві бронзові інструменти. Посеред кімнати булькали на вогнищі бронзові та латунні казани з різнобарвним вмістом. На довгому столі були розкидані тканини всіх кольорів веселки, а в кутку висіли такі самі яскраві туніки. Вікон не було, світло потрапляло в майстерню тільки крізь двері. І Макс здригнувся, коли з напівтемряви, поблискучи циганськими очима й накульгуючи, до них вийшов горбоносий старий із перетягненим шкіряною стрічкою довгим хвилястим волоссям.

— Що шукають достойні мужі в майстерні скромного Малахія? — зовнішність свідчила про його семітське походження.

Максимус мовчки простягнув йому перстень, переданий прокуратором. Старий уважно роздивився його і повернув назад. Потім вклонився і сказав запопадливо:

— Зроблю все, що накаже домінус.

— Нас ніхто не може підслухати? — запитав Патер.

Малахій визирнув із дверей і, повернувшись, похитав головою:

— Вулиця порожня. А в сусідніх майстернях о цій порі нікого не буває. Ви ж самі бачили: двері там зачинено.

Патер кивнув, сів на ослін, міцно впершись розставленими ногами в долівку, і сказав:

— Цьому юнаку треба змінити зовнішність. Повністю. І так, щоб грим тримався місяць або й більше, не змиваючись ні водою, ні потом. Зможеш?

— Малахій все може, — усміхнувся самовдоволено старий. — Кого будемо робити з хлопця?

— Мого персонального раба.

Майстер здивовано звів брови.

— Такий гарний хлопчик. Навіщо йому ця тяжка доля? Я можу зробити з нього справжнього римлянина.

— Роби, що кажуть, — насупився Патер.

— Добре-добре, доміне, я тільки запитав. Не у звичаях Малахія пхати носа у справи достойних мужів, — поспішно відповів той. — Насмілюся запитати в достойного мужа, тільки заради справи, ким є наш достойний муж? З постави бачу, що не менше як центуріон. Але якого саме легіону?

— Чотирнадцятий парний, Переможний в ім’я Марса, — гордо відповів Максимус.

— О! — з повагою відгукнувся старий. — Тоді можу запропонувати для початку стигму: Морський Козеріг, який топче фалькс.

— Ти добре розбираєшся в знаках, — похвалив його Патер. — Це справді було б найкраще: емблема нашого 14-го. Але чи не надто радикально? Хлопець не завжди буде рабом, а мітка залишиться на все життя.