Військова нарада

Двері зачинилися за Бореєм. І Макс із Патером залишилися в кімнаті самі. Якщо не рахувати особистого раба, схожого на тінь.

You're in the army now, oh-oh-oh… — пронеслися в голові Макса слова культової за часів царя Гороха пісні, яку любив слухати вітчим. Він зітхнув, випускаючи напругу, й важко опустився на один з табуретів, що оточували кривоногий столик.

— Сходи, принеси нам вечерю, — наказав Максимус рабові. — Та не те їдло, що готують у вас тут для плебсу, а м’якого м’яса й доброго вина, — він витягнув з-за поясу денарій і віддав мовчазному слузі. — Не забудь сиру й оливок! — гукнув йому навздогін і, перевіривши, чи не ошивається хтось під дверима, щільно їх зачинив.

Потім сів до столу навпроти Макса. Кілька секунд мовчки дивився на нього, тоді сказав:

— Рoзсиджуватися немає коли. Треба сховати речі, що лишилися у тебе з майбутнього. Ось тільки де?

Макс слідом за Патером став роздивлятися кубікулу. Голі стіни, вузький заґратований проріз у стіні, з якого віяло вуличною прохолодою, обшарпані меблі: крім стола, за яким вони сиділи, два низенькі ліжка з щойно принесеними матрацами, вмурована в стіну скриня із замком і мідна луцерна в закіптявілій ніші.

— А скриня не підійде? — запитав невпевнено.

Максимус похитав головою.

— Боюся, у ланісти або писаря є запасний ключ. У матраци та під ліжка теж не сховаєш — там вони шукатимуть найперше. Так само небезпечно в щілину у стіні або під розхитану плиту в підлозі — можливо, ці сховки зроблено навмисно, щоб підловити дурників. Навіть не знаю… — завагався ветеран.

— Я знаю! — вигукнув Макс і, похопившись, продовжил пошепки: — Можеш вийти на хвилинку? Я сховаю, а потім подивимося, чи ти знайдеш. Гаразд?

Патер кивнув і вийшов з кімнати.

Макс витяг з-за поясу айфон, акуратно, щоб не залишати слідів, зішкріб зі стіни трохи сажі, яка, вочевидь, тут збиралася десятиліттями, і, притрусивши нею ґаджет з тильного боку, притулив його екраном до стіни, поставивши на столик за луце́рною. Потім надійшла черга пауербанку. Макс крутив його в руках, розуміючи, що той надто товстий, щоб так само поставити до стіни. Аж тут погляд хлопця спустився нижче — під столик зі світильником. Там валялася чимала купа битих ламп, які ніхто не спромігся прибрати за роки існування цієї комірчини. Макс задоволено гмикнув і поклав акумулятор між уламків, ще й прикрив ганчіркою, такою брудною, що гидко було взяти до рук. Сховавши отак девайси, покликав Патера і став задоволено спостерігати за його марними пошуками.

Коли той безсило опустився на табурет, хлопець вказав на ничку й переможно мовив:

— Хочеш сховати — поклади на видноті.

— Euge! — похвалив його Патер і запропонував: — Кольорові папірці, що в тебе залишилися, заховаємо у скриню. Якщо й знайдуть, нехай Фелікс думає, що ти його обдурив. Тоді нарешті відкине свої підозри, що тут щось не так. Покладу сюди й частину грошей, — він кинув до скрині калитку із залишком виручки за магічну колу. — А решту носитимемо із собою, за поясом.

— Візьми, — сказав Макс, простягаючи старому вісімдесят денаріїв з отриманого авансу. — Хай будуть у тебе. Ти ж знаєш, який я неуважний.

Максимус кивнув і поклав гроші в окремий проріз на широкому шкіряному поясі, придбаному у грека. Макс вчинив так само.

Вони саме закінчили, коли повернувся раб, міцно тримаючи на рівні грудей велику тацю, заставлену керамічним посудом.

«Античний варіант Glovo», — подумав Макс і усміхнувся. Дивлячись, як підліток сумлінно розставляє на столі принесене — гарячу олу, вочевидь, із м’ясом, лагону[1] з вином, плетений кошик із круглим коржем білого хліба, уже розділеного ножем пекаря на вісім сегментів, шматок пекоріно[2], мариновані оливки і сушені фініки, глиняні миски, кубки й дерев’яні ложки-лігули, — він помітив, як той раз по раз ковтає слину, відвертаючи голодні очі від апетитних страв. Коли все було готово, Макс запитав його:

— Як тебе звуть?

Хлопчик підвів здивовані блакитні очі, занадто великі на худому обличчі, і тихо відповів з легким акцентом:

— Фексус[3].

— Фексус?! — Макс обурено похитав головою. — Ні, яке твоє справжнє ім’я?

— Вук, — ще тихіше відповів малий, ховаючи очі. І пояснив: — Я з Тирасу.

— Тирас… Тирас… Щось знайоме, — задумливо буркнув Макс. — Де це?

— Це така річка, — насмілився сказати раб.

«А, точно! Антична назва Дністра», — мало не вирвалося у Макса. Він вчасно стримався і натомість, посунувши ногою до хлопчика вільний табурет, сказав:

— Сідай з нами вечеряти, Вуку.

Обидва одночасно глянули на Максимуса — Вук злякано, а Макс з викликом. Патер, на диво, залишався спокійним.

— Сідай, — дозволив він, і малий сторожко присів на краєчок табурета, як заєць, готовий будь-що схопитися і дременути геть.

Максимус на правах старшого зняв кришку з о́ли. По кімнаті розлилися пахощі доброго м’яса, тушкованого у духмяних травах. Патер розклав страву по мисках, залишивши частину в о́лі для Вука. Налив вина у кубки собі й Максові. Понюхав.

— О, фалернське! Молодець, малий, — похвалив служку. — Але ти питимеш воду. Налий собі із глека.

Той слухняно метнувся до ліжка, де стояв глек з водою, і налив собі в кухоль.

Деякий час їли мовчки, тільки чутно було, як стукають ложки та опускаються на стіл кубки.

Трохи захмелівши, Макс пожартував:

— Аврелію, як же тобі шматок лізе в горло, коли ти сидиш за варварським столом?

— Qui cum lupis est ululare discit[4], — незлостиво відповів той, наминаючи соковите м’ясо за обидві щоки, і не забарився із шпилькою у відповідь: — А як тобі лізе в горло гарум, Філіоле?

— А він тут є? — здивувався Макс, вимакуючи духмяну підливу хлібом. — Хто б міг подумати, що це так смачно.

Вук не звертав на них уваги, цілком зосереджений на поглинанні незвично смачної їжі. Він їв так швидко, що Патер суворо зауважив йому: