На перехресті тіней

Прикра помилка

Борей провів їх до сусідньої кімнати, заставленої стелажами. Якби не сувої у круглих шкіряних футлярах й не ящики з табулами замість гросбухів і тек, цілком можна було б сприйняти це приміщення за канцелярію, що, в принципі, так і було. За столом сидів типовий представник офісного планктону давньоримської модифікації — згорблений, плішуватий, з безбарвними очицями й носом, що нависав над верхньою губою. Утім, при погляді на відвідувачів в очах писаря з’явився жадібний блиск, і він жваво потер руки.

— Яким вітром занесло до мене нашого славного Борея? — запитав він і захихотів з власного жарту. — Ще й не самого, — писар багатозначно глянув на інших двох.

Гладіатор поклав на стіл перед канцеляристом купку денаріїв[1], відрахованих йому заздалегідь Максимусом. При вигляді срібла ніс у писаря заворушився, як у щура перед здобиччю.

— Це подарунок за твоє старанне створення контрактів для цих поважних вільнонайманців. Без зайвих запитань і на найкращих умовах, — сказав гладіатор.

Фелікс поморщився.

— Забагато хоче славний Борей за голу спортулу. Звичайний подарунок — звичайні умови.

— Я ж тобі накинув зверху цілих двадцять п'ять денаріїв! — обурився гладіатор.

— Що таке двадцять п'ять денаріїв у наш буремний час, — пробурчав канцелярист, згрібаючи монети у скриньку й витягуючи дві таблички, залиті воском. — Отже, як звуть цього римлянина й цього галла? — запитав він.

— Стривай, у мене є щось особливе для тебе, — зупинив його Макс, непомітно діставши п’ятиєврову купюру. — Ця картинка — мій єдиний спадок від батька, — він напустив на себе трагічний вигляд. — Це амулет на щастя, тато привіз його із Серіки перед самою своєю загибеллю.

— О! — безбарвні очиці Фелікса знову спалахнули жадібним вогнем. Він взяв купюру з рук хлопця і став з цікавістю, а потім і мало не побожним трепетом роздивлятися її. — О! Тріумфальна арка як символ перемоги, — перевернув на інший бік. — О! Акведук на знак постійного припливу нової життєдайної «води»! — він пошарудів папірцем, понюхав його і навіть лизнув. — А що це за дивовижний матеріал? Гладкий, наче тонка відполірована кістка, але гнеться і прошитий сріблом...

— Це секрет серіцьких майстрів, — похитав головою Макс, розважаючись на повну, і порадив: — Якщо глянеш на цей амулет на просвіт, ще щось побачиш.

Фелікс дослухався і, піднісши купюру ближче до луцерни, глянув крізь неї.

— О! — вигукнув він. — Богиня Фортуна! Благословляє невидимо. Яке диво! Це ж потрійне благословення! — і здивовано запитав у Макса: — Невже тобі не шкода розлучатися з такою дорогоцінною річчю?

«Взагалі то, це не Фортуна, а Європа, але ти сам усе класно допридумуєш, Щасливчику[2]», — подумав Макс, а вголос сказав:

— Звісно, шкода. Але боюся, тут його у мене все одно поцуплять. Або ще, нехай боги відвернуть, уб’ють, — і, ніби вирішивши остаточно, рішуче сказав: — Залиш собі.

— Який розумний юнак, який розумник, — задумливо мовив канцелярист, все ще розглядаючи купюру (тепер підозріло). — А чому на цьому амулеті тріумфальна арка й акведук? Невже у Серіці, на краю Ойкумени, така сама архітектура, як у Римі? Чи не фальшивка це?

— Pro deum fidem![3] — обурився Макс. — Де ти бачив коли такий матеріал? А Фортуну на просвіт? — простягнув руку з ображеним виглядом. — Утім, я не наполягаю. Не подобається — не бери. Мій супутник замість цього видасть тобі ще денаріїв, скільки скажеш. Правда, Аврелію? — брякнув перше ім’я, яке прийшло в голову, звертаючись до Патера. Той, уже зелений від злості через самочинство хлопця, лише кивнув, зціпивши зуби. Борей дивився на Макса з явним осудом.

Не розуміючи, що не так, хлопець вирішив не зупинятися. Глянув на писаря:

— То як?

— Ні-ні, — поспішив запевнити той. — Подарунок чудовий. Навіть занадто, — знову підозріло примружив очі. — То звідки тут арка і акведук?

Макс заходився пояснювати душнілі, як маленькому:

— Це ж серікійці. Треба їх знати. Заради вигоди вони намалюють тобі що завгодно: хоч єгипетську піраміду, хоч тріумфальну арку. Для цього у них є спеціальна людина, яка возить сувої з малюнками з усієї Ойкумени. Дізнавшись, що мій батько з Рима, вони просто поспішили догодити йому. От і все.

— Он воно як! — прогугнявив Фелікс, здається, задовольнившись відповіддю. Він обережно засунув купюру за пояс і повернувся до табул: — То як записати в контрактах цього поважного квірита[4] і цього хороброго галла? — звернувся до Борея.

— Аврелій Клавдій Назон, його ланіста бере доктором провокаторів за тисячу двісті сестерціїв на рік, — відповів той і з незрозумілою Максові досадою продовжив: — А цього філіолуса, malum[5], звуть Секунд, син Думнорікса, буде в нас доктором артіс за дві тисячі чотириста сестерціїв на рік.

— Це ще що за посада? — здивувався Фелікс. — Нема такої. І сума: ти не помилився?

— Нема, то буде, — знизав плечима Борей. — Так хоче Пріск. І щодо суми теж до нього.

— О! — канцелярист знову здивовано глянув на Макса. — Видно, і для нашого найяснішого Пріска знайшовся подаруночок від покійного татуся, — огидно захихотів тоненьким голоском.

— Ні! — гнівно вигукнув Макс. — Я показав на його псові Гаті, як працюють хитрощі серіцької боротьби, якої навчив мене тато. Хочеш, і тобі продемонструю?

Фелікс запитав Борея поглядом, чи це правда. Той кивнув.

— Ні-ні, мудрий Секунде, сине Думнорікса, я тобі цілком вірю на слово, — поспішив сказати писар і заходився водити стилусом по табулі, примовляючи: — Зараз усе зробимо в найкращому вигляді.

— І, Феліксе, — розтулив нарешті рота Патер, — виріж нам із цим філіолусом тесери[6] на вільний вихід. Розрахунок ти отримав сповна.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше