Коли крамниця зникла з їхніх очей, Максимус завів свого супутника в глухий закуток між інсулами і змусив переодягтися. Широкі холоші він власноруч стягнув йому шкіряними шнурками. Штани з грубої вовни нещадно кололися, і Макс пошкодував, що більше не може ходити з голими ногами. Йому вже це починало подобатися.
Максимус навпаки залишився дуже задоволений його виглядом.
— Ну от, тепер ти викапаний галл. Не думаю, що люди Кассія одразу зможуть тебе впізнати, особливо якщо ти накинеш капюшон. А ось мені слід поголитися, — він потер підборіддя, заросле рудою бородою. — Тож перш ніж шукати Борея, заскочимо в цирульню.
Вони перейшли на інший бік Вікус Тускус. Біля арки Януса, вже знайомої Максові, працювало багато цирульників, які виносили табурети просто на вулицю і стригли та голили клієнтів на свіжому повітрі. Але Патера з Максом це не влаштовувало — вони досі остерігалися погоні. Тому старий, пройшовшись поміж інсул, знайшов на першому поверсі однієї з них теракотовий барельєф, який позначав солідну цирульню. Вхід до неї був прикритий важкою завісою.
Втікачі зайшли до приміщення з високою стелею та кам’яною підлогою. Стіни були прикрашені бронзовими, відполірованими до блиску дисками, що, як здогадався Макс, замінювали дзеркала. Вони ловили скупе світло, яке просочувалося в кімнату крізь єдине слюдяне віконце під стелею, і пускали по кімнаті жовті сонячні зайці. Вигляд інструментів, розкладених на мармуровому прилавку, змусив Макса здригнутися. Вони були більше схожі на знаряддя для катувань: ножі з вигнутими лезами, ножиці, що нагадували садові секатори, якісь металеві штирі. У ніс хлопцеві вдарила густа суміш оливкової олії, розжареного заліза, квіткових парфумів, оцту і поту. Вуха заклало від шуму голосів. Говорили одночасно, намагаючись перекричати один одного, абсолютно всі: цирульники, які метушилися навколо клієнтів; клієнти, що сиділи на високих табуретах; і ті, хто чекав своєї черги на лавах, розставлених вздовж стін. Це було більше схоже не на перукарню, а на якийсь чоловічий клуб. Утім, Макс пригадав, що бачив у якомусь старому італійському фільмі саме таку картину. «Дивовижно, минули дві тисячі років, а дядьки так само обговорюють результати кінних перегонів у перукарні», — подумав він.
Тим часом Патер, зваживши ризики, голосно сказав:
— Будьте здорові, громадяни! Плачу за всіх, хто чекає, один сестерцій, щоб ви пропустили нас без черги. — Враз гул голосів у приміщенні стихнув. Усі вп’ялися очима в нових відвідувачів. — Ми з небожем дуже поспішаємо, — вдався до пояснень Максимус. — У нього сьогодні день повноліття, і я замовив йому повію в попіні[1].
Цирульня ніби видихнула, наповнившись сміхом і жартами. Максові бажали не осоромитися і стати справжнім чоловіком. Червоний як помідор, він тільки стояв і кліпав очима. Тим часом худий римлянин зі щетиною на кістлявому обличчі, який щойно вмостився на табуреті, поступився Максимусу місцем.
— Голи бороду, — сказав Патер цирульнику. — Може, і я собі якусь кралю знайду.
Ці слова викликали новий вибух сміху і соромітних жартів, спрямованих тепер на старого. Цирульня знову загула: чоловіки стали згадувати випадки з власного життя й різні кумедні історії. У цьому рейваху цирульник вправно робив свою справу, накладаючи та знімаючи з обличчя Патера мокрі рушники, правлячи об камінь залізні ножі та нещадно зішкрібаючи руду рослинність з підборіддя та щік Максимуса. Нарешті шкіра старого оголилася, відкривши світові квадратну щелепу та доводячи, що не такий вже він і старий. Цирульник помилувався своєю роботою, густо змастив обличчя клієнта оливковою олією та, відірвавши кілька шматочків від павутиння, що лежало на прилавку, змочив клаптики оцтом та приклав до порізів.
Патер підвівся з табурета й, подякувавши майстру, сказав:
— А тепер зніміть цю дитячу чуприну з мого хлопця. Час йому переходити до чоловічого товариства.
Цирульня радо підтримала самозваного родича, і Макс сам не зрозумів, як опинився на табуреті. За мить чуб, яким він так пишався, перетворився на купку рудого волосся на підлозі. З мідного диска на нього насторожено дивився коротко стрижений незнайомець. «Накрилася вся краса мідним дзеркалом», — з гіркотою подумав Макс. Він покірно дозволив полити себе ненависними квітковими парфумами (на честь повноліття, як радісно повідомив цурульник) та, гнівно зиркнувши на Максимуса, встав з табурета. Старий розрахувався і, кинувши на прилавок обіцяний сестерцій, вийшов під схвальні вигуки із «салону». Макс поплівся за ним.
— Вибач, іншого виходу не було, — сказав йому помолоділий Максимус на вулиці. — Тепер тебе буде впізнати ще важче. Особливо якщо ми зробимо так, — він зачерпнув вуличного пилу і втер його у волосся Максові.
— Heus tu, quid facis, довбодятле?![2] — обурився хлопець і став струшувати пил з голови.
— Перетворюю твою руду чуприну на попелясту, — незворушно відповів Патер.
— Господи, як мені все це набридло! — сердито вигукнув Макс. — Коли це закінчиться? Коли я повернуся додому?
— Звідки мені знати? Не я все це затіяв, — стенув плечима Патер. — Я он через тебе втратив все: становище, статки, друга — і не плачу. — Він нарешті пом’якшав і торкнув за плече Макса, який відвернувся, витираючи злі сльози. — Егей, хлопче, підбадьорся. Ми живі, і це головне. Спочатку сховаємося, а тоді подумаємо, як визволити тебе з цієї скрути. Якщо є вхід, має бути і вихід. А поки що ходімо: повії не обіцяю, але чимось смачненьким тебе пригощу.
— Тільки без гаруму, — нервово засміявся Макс.
— Домовилися, юначе, без гаруму, — погодився Максимус і додав: — Але ти багато втрачаєш.
Накинувши на голови капюшони, вони пірнули в натовп.
— Маємо ще одну незавершену справу, перш ніж іти до Амфітеатру Флавіїв[3] шукати вітра, — сказав Максимус. Макс реготнув, оцінивши жарт.