Відновлення статусу

1. Відновлення статусу

Перші сотні метрів у цьому параді клієнтів давалися Максові важко. Він постійно плутався в тозі, чортихався та поправляв полотно. Патер шипів на нього й непомітно, щоб не привернути уваги оточення, поправляв складки вбрання на своєму супутнику. Справа ускладнювалася тим, що ззаду їм на п’яти наступали інші, до того ж Макс іще був досить слабкий, а Максимус мусив нести мішок з його речами. Це було просто пекло. І хлопець всю увагу приділяв тому, щоб не заплутатися у прикрій одежині. Він не бачив нічого, окрім брудної дороги і своїх ніг у білому полотні.

Тож був неабияк здивований, коли, підвівши нарешті голову, побачив попереду грандіозну споруду. Невідому і водночас підозріло знайому. Ну звісно! Це ж Великий цирк, реконструкцію якого він пам’ятав із гри. Подумати тільки, іще позавчора він гуляв полем, яке одне й лишилося від античного іподрому, а сьогодні бачить його на власні очі! Макс знав, що цирк величезний, але не думав, що настільки. Маленькі фігурки людей, що метушилися такої ранньої години поряд, давали уявлення про висоту будівлі. А брудні стіни першого ярусу, незнищенний сморід сечі та гною контрастували з розкішною аркадою верхніх ярусів, облицьованих мармуром. Ніби, щоб реабілітувати Великий цирк в очах Макса ранкове сонце влаштувало для нього справжнє шоу. Спочатку воно освітило верхні яруси палаців на пагорбах. Потім спалахнули золоті дельфіни й обеліски на центральній стіні арени. І нарешті засяяв увесь іподром. У сонячних променях кремовий вапняк, з якого звели споруду, здавався сліпучо-білим і майже невагомим. Макс не міг відірвати захопленого погляду від цього видовища. Він уже уявляв, як прописуватиме код сходу сонця над Великим цирком.

— Тримай тогу! Не роззявляй рота! — прошипів давньоримський аналог його вітчима. І Макс повернувся на землю. Людський потік уже ніс їх угору, на пагорб.

— Ми йдемо на Авентин, — радше ствердив, ніж запитав Макс. — Тут живе моя тітка Оксана.

— Ти ж казав, що вона небагата, — гмикнув Максимус. — А на Авентині живуть тільки заможні люди.

— Все так, — підтвердив Макс. — Вона небагата, але працює в дуже заможної людини — адво… судового оратора чи як тут у вас.

— То вона рабиня?! — підскочив Патер, наче його вкусив за дупу ґедзь.

— У нас немає рабів! — з гордістю мовив Макс.

— Ага, — скептично кинув Максимус. — Демократія, немає рабів... Скажи ще, що священний вогонь у храмі Вести згас, — дідуган захихикав, задоволений власною дотепністю.

— Та в сучасному Римі навіть храму Вести немає, не те що вогню! — спробував заперечити Макс.

— Як так? — Патер мало не зупинився від здивування, але дістав ззаду стусана в спину і рушив далі з обуреним виглядом. — О боги! Чому з усіх людей, які населяють майбутнє, ви прислали мені цього невігласа?! — бурчав він собі під носа. — Та ж і малій дитині відомо, що коли згасне вогонь у храмі Вести, настане кінець світу.

— Це міф! — спробував сперечатися Макс.

— Мовчи, нещасний! — гримнув на нього Патер. — Я вже бачив рівень твоїх знань хоча б щодо власної влади. Не знаю, у якому підвалі ти зростав, але я впевнений, що гадки не маєш, як у вас влаштовано суспільство.

Макс хотів огризнутися, але подумав, що будь-кому було б нелегко сприйняти інформацію, яка руйнувала б його уявлення про світ. Йому стало шкода старого, і він змовчав.

Потік людей на пагорбі помітно рідшав. Клієнти розходилися до осель своїх патронів. Невдовзі і Максимус потягнув супутника в бічний провулок. Пройшовши повз глухі стіни кількох домусів, вони опинилися перед величною брамою, обабіч якої стояла варта. Воїни підозріло нагадували тих, які гналися кілька днів тому за Максом. Якого лисого? Хлопець мимоволі пригальмував.

— Не бійся. Просто підіграй мені, — шепнув йому Патер. — Я знаю, що роблю. Ми будемо в безпеці — ти і я — присягаюся Мітрою!

У Макса не лишалося вибору: вартові вже побачили їх, а у важкій тозі він не мав жодного шансу втекти.

— Це безумство, діду, — похитав він головою, але все ж таки пішов слідом за Максимусом до брами.

У голові панічним галопом пронеслася думка: «Дід влаштував нам справжній рандом. Зараз нас зіллють за дві секунди. Це просто кріндж!»

Вигляд у воїнів був загрозливий — куди там тим реконструкторам в алюмінієвих обладунках: тепер вони здавалися Максу випещеними хатніми цуциками проти вовків. Суворі пошрамовані обличчя та пози справжніх легіонерів свідчили про реальну небезпеку. Обидва вартові були в лускатих панцирах поверх коротких тунік червоного кольору, а на шкіряних ременях тьмяно виблискувало карбоване зображення сонця. Голови їм прикривали шоломи з масивними нащічниками, м’язисті ноги у шкіряних калігах міцно впиралися в землю та промовисто свідчили про надійність захисту. Списи в руках і короткі мечі-гладіуси довершували картину незламності.

Макс знову пригальмував, але Патер, не дивлячись, смикнув його за руку, змушуючи йти за ним.

— Зупинись, нас уб’ють, — спробував він привести до тями старого.

Однак Патер більше не чув його. На очах у Макса він перетворився з кумедного буркотливого дідугана на справжнього владику. Здалося навіть, що поширшав у плечах і повищав. Обличчя старого стало гордовитим і твердим, очі засяяли, випромінюючи силу, яка хилила додолу, змушуючи вклонитися. Навіть руда борода здавалася язиком жаркого полум’я, що виривався із самого серця жерця. «Шкода, що ковпак дістався бикові», — чомусь подумав Макс і мимоволі пирснув сміхом. Це трохи зменшило його напругу.

Тим часом Максимус впритул наблизився до вартових, аж ніяк не зважаючи на їхній загрозливий вигляд.

— Invicto![1] — коротко гаркнув він якесь дивне вітання й підійняв праву руку долонею до облич воїнів.

В очах тих з’явилася розгубленість, однак один із них все ж таки спробував пригрозити старому списом. Патер із презирливим виглядом сильно відштовхнув вістря від себе і, вдаривши легіонера по шолому, гримнув, незмигно дивлячись йому в очі: