Магічна кока-кола

Тим часом місто прокидалося. Першими повз храм Геркулеса проїхали вози, навантажені дровами, сіном, амфорами та кошиками з городиною — усім, чого щодня потребував Рим. Вдень, як знав Макс із книжок, їздити підводами по місту забороняли, тож фермери й купці намагалися розвезти товар якомога раніше. Сотні возів торохтіли бруківкою, створюючи такий гуркіт, що закладало вуха. У неймовірну какофонію стуку коліс і копит, мукання волів і криків погоничів впліталися удари молотів у численних кузнях і брязкіт засувів у пекарнях, що вишикувалися вздовж вулиці. Аромат свіжоспеченого хліба змішувався з тяжким духом худоби та димом багать. А над усім цим стояв невибутний сморід сечі. І Макс тепер розумів чому.

Нарешті вгору вулицею рушили клієнти. Більшість із них була в білих тогах[1], але око Макса вихоплювало з натовпу то атлетичного африканця, то русявих галлів, вищих за решту на голову, то якогось безумного старого з розкошланою бородою в пошарпаному плащі. Привітати патронів ішли також смагляві жителі Сходу в дивних шатах, вдови з дітьми в монументальних столах[2] і цілі родини. Але найбільше його увагу привертали чоловіки у гостроверхих повстяних шапках. У декого з них кісточки ніг були в шрамах, дехто мав татуювання або й тавро на плечі чи обличчі.

— Хто це? — кивнув Макс на найближчий гурт у ковпаках.

— А ти не знаєш? — вкотре здивувався Максимус. — Лібертини, колишні раби. Хоча господарі й відпустили їх на волю, але тримають як псів на ланцюгу: годують із руки, залучають до справ і зобов’язують голосувати за себе на зборах. Рим гине через навалу рабів та інородців, — знову завів свою волинку старий.

Тим часом людський ручай, що звивався широкою вулицею, перетворився на бурхливий потік.

— Нам пора, — сказав Максимус, підводячись зі сходів.

Макс підвівся слідом, кинув оком на храм, що дав їм прихисток, і мимохіть свиснув.

— Бляха-муха! Що це за ляльковий театр?

— Ти про що? — не втямив Патер.

Хлопець вказав пальцем на круглу будівлю храму з пофарбованими в яскраві сині й червоні кольори колонами й карнизами. У нішах стояли статуї, розмальовані, наче балаганні маріонетки.

— Хіба храми не мають бути мармуровими?

— Не тицяй пальцем у святиню! — гримнув на нього Патер. Він злякано роззирнувся, чи ніхто не помітив варварського жесту супутника, і, заспокоївшись, додав уже приязніше: — Де тебе виховували? Якщо не можеш поводитися пристойно з пошани, то бодай не гріши зі страху. Боги мстиві.

— Ну, вибач, — примирливо мовив Макс і повернувся до свого запитання: — То чому вони такі… яскраві? Я думав, що античні статуї та храми мають бути мармуровими.

— Вони і є мармуровими, — сердито відповів жрець.

— Ок. Навіщо ж їх зіпсували фарбою? — не вгавав Макс.

— Не зіпсували, а прикрасили, бовдуре ти неотесаний! — засичав Максимус, втративши терпець. Похопившись, він додав тихіше, але рішуче, ніби ставлячи крапку: — Вони яскраві, тому що це красиво.

— А красиво буде, якщо всі в білих тогах, а ми — ні? — раптом осяяло Макса.

Максимус заціпенів.

— Mithra invicte, caecus fui! [3] — Патер аж зубами заскрипів від люті на самого себе. — Без тог ми будемо помітні, як вошня на лисині. Перший же патруль урбаністів захопить нас на півдорозі.

Старий похмуро замовк, гарячково шукаючи вихід і машинально крутячи в пальцях обгортку від батончика.

Макс бездумно дивився на блискучий папірець.

І тут його осяяло.

— У мене є ідея! Слухай і підтримуй мене, якщо буде треба, — сказав він і поліз у благословенну торбинку, де ще залишалася півлітрова пляшка кока-коли.

Знявши з неї етикетку та сховавши від цікавих очей під пахвою, хлопець подався до двох римлян, що розмовляли в затінку колони.

— Аве, viri optimi![4] — сказав Макс, здійнявши праву руку долонею до незнайомців. — Чи не хотіли б ви придбати за невелику ціну воістину безцінний напій? — і він продемонстрував римлянам пляшку.

— Скло доволі красиве, — зауважив старший зі співрозмовників, плішуватий чоловік із випещеним, гладенько поголеним обличчям. — А що всередині?

Його удавана байдужість не обдурила Макса — він бачив, що тому уже страшенно кортить придбати прозору посудину, щоб похвастатися перед гостями склом такої дивовижної прозорості.

— О, dómine[5]! — сказав хлопець ввічливо. — Повір, це вишукане скло такої тонкої грецької роботи, що аж гнеться. Воно, безперечно, коштує добрих грошей, а ніщо проти того, що його наповнює.

— І що ж це? — не зміг приховати цікавості другий римлянин, юнак з рум’янцем на всю щоку.

— Хай вразить мене блискавка Громовержця, якщо це не кров Лернейської Гідри, вбитої Геркулесом і очищеної вогнем! — вигукнув Макс. — Досі греки, які, як ви знаєте, славляться своєю підступністю, ховали цей скарб від нас. Однак нам із моїм tata, — він кивнув на Максимуса, — вдалося перехитрити їх і здобути цей безцінний еліксир.

— Хіба кров Гідри не страшна отрута? — підозріло запитав плішуватий.

— Схиляюся перед тобою, о високоосвічений доміне! — Макс і справді схилив голову, відчуваючи драйв від власної гри. — Так, якщо її не приборкати. Але розбавлена водою з Кастальського джерела та приправлена солодкими травами із садів Гесперид, вона перетворюється на бальзам. Він дарує силу Гідри, насолоду райського саду та натхнення Дельфійського оракула. І щоб ви не подумали, ніби я хочу вас надурити чи, хай Юпітер милує, отруїти, я сам пригублю цього божественного напою. А потім, якщо захочете, дам скуштувати і вам.

Заінтриговані римляни кивнули.

Не зволікаючи більше ні хвилини, Макс став обережно відкручувати кришечку. Гази, вириваючись назовні, гучно зашипіли. Перелякані до смерті римляни відскочили.