Нічна втеча

— Максе! Максе! — хтось торсав за плече, пошепки, але наполегливо кличучи його.

Макс насилу виринув з липкого сну. Туніка була геть мокра від поту. Вгледівся сонними очима у темряву. Над ним нависав Патер.

«Клятий старий! Другу ніч не дає мені спати», — подумав з роздратуванням і розтулив рота, щоб сказати все, що він думає з цього приводу. Але дід затулив йому рота долонею.

— Мовчи, — гаряче зашепотів на вухо. — Вставай негайно. Нам треба тікати, — Макс намагався щось заперечити. — Мовчи! Усе потім. Просто повір. Бери речі і йди за мною.

Щось у голосі старого змусило Макса підкоритися. Він намацав біля лежанки свої речі, складені акуратним стосом: рюкзак, кросівки, випраний одяг. Підхопив усе й, похитуючись на слабких ногах наосліп рушив за Максимусом. Голова паморочилася і в тілі відчувалася неприємна млость, хоча гарячки вже не було.

Патер повів його до заднього виходу у перистиль[1]. Обережно відхилив завісу тривожно роззирнувся і вийшов у двір. Зупинившись на мить, він забрав у Макса речі, засунув їх похапцем у рюкзак і, закинувши його на плечі, потяг хлопця в дальній куток двору — туди, де стояла амфора для сечі.

Ковзаючись на гладких мармурових плитах і наступаючи босими ногами на слимаків, що повиповзали кайфувати у вогкій прохолоді, Макс слухняно поспішав за старим, відчуваючи незвичність моменту. Він тільки здригався й бурчав собі під ніс: «Знов якийсь стрьомний квест». Мало не перекинувши амфору із сечею, ледве не матюкнувся вголос, але вчасно похопився. І навіть встиг зафіксувати комічність моменту: «Оце було б бомбічно, опинитися під душем із сечі: саме те, про що варто розповісти друзям, згадуючи мандрівку Давнім Римом».

— Де ти там застряг? — просичав Патер з темряви. Він, на відміну від Макса, пурхав садом, як нічний метелик, легко долаючи всі перешкоди.

Макс поспішив на голос і побачив старого біля непримітних дерев’яних дверях, зачинених на засув. Хлопець і вдень їх не помітив. А Максимус примудрився знайти вночі. Відчинивши їх, вони пройшли крізь глибоку арку в мурі та вислизнули у вузький провулок між інсулами. Ішли швидко, як тільки могли. Їх наздоганяв світанок. Макс тяжко дихав і обливався потом. Патер натомість, хоч і почувався, мабуть, так само кепсько, йшов бадьорим кроком як заведений.

«Що то армійська витривалість, — з мимовільною повагою подумав хлопець. — І в старості дається взнаки».

Максимус не зупинявся, поки вони не відійшли на достатню відстань. Врешті стали перепочити у проході між інсулами.

— Що все це означає, старий? — обурено запитав Макс.

— Ш-ш-ш! — зашипів Максимус. — Тихіше. Тут і стіни мають вуха.

— То чого ти витяг мене з дому посеред ночі? — мимоволі перейшов на шепіт Макс.

— Вони вистежили нас. Певно, якась дурепа пробовкнулася на ринку. Ці жінки такі балакучі.

— Звідки ти знаєш, що нас вистежили? — не повірив Макс.

— Я чув умовний свист. Певен, вони вже обшукують дім. Забарися ми на хвилину — і вже були б у руках Воїнів, — схвильовано відповів Максимус.

— Якщо так, ми мусимо повернутися і захистити господарів. Вони були такі добрі до нас! — Макс шарпнувся назад, але Патер притримав його напрочуд міцною рукою.

— Їм нічого не зроблять, — відрізав він. — Воїни[2] прийшли по нас. До того ж ми надто слабкі, щоб допомогти тим… людям: я старий, а ти поранений. Користі з нас жодної. У нас свій шлях.

— І який?

— Підемо до Кассія. Він допоможе тобі повернутися у твій час. А я нарешті знайду спокій, відновивши авторитет, якого ти мене позбавив. — Старий зиркнув на Макса недобрим оком. Хлопець відчув провину.

— Я ж не навмисне, — спробував виправдатися він.

— Та, може, не все так погано, — урвав його Максимус. — Я дещо придумав, поки ти догоджав господарям. Ходімо, поки зовсім не розвиднілося. Ти надто помітний.

Прохолодний нічний вітерець дмухнув Максові під туніку, і хлопець пощулився.

— Можна я хоч одягнуся?

Максимус замислився на мить.

— Ні! Твої браки геть не схожі на галльскі. Та й взагалі увесь одяг. От біда! Це тільки атеїсти могли не ставити запитань. Бо вони тупі. Подумати тільки! Вважали мене божевільним, хоча всі твої дивні речі кричали про те, що я кажу правду! Ні, в нормальних людей ти одразу викличеш підозру. Добре, хоч туніку тобі дали людську. Взутися таки доведеться — ти не зможеш ходити тут босим. Тільки треба хоча б замазати глиною знаки Меркурія на твоїх кальцеях[3]. Запхни весь одяг у локулюс[4]… чи як вона називається, твоя торба.

— Добре, — буркнув Макс. — Але труси я таки надягну, хоч що мені кажи. — І він, витрусивши вміст рюкзака на землю, знайшов боксери та заходився здоровою рукою натягати їх на себе.

Максимус тим часом підібрав шматок цеглини і, піднісши кросівки до очей, став ретельно замазувати ним найківський свуш і підошви. Потім він пірнув у якийсь двір і повернувся звідти з дірявим мішком, від якого тхнуло овечою вовною.

— Ремінь застібни поверх туніки, бо люди подумають, що ти в спідньому. Ганьба! — розпорядився.

— А ти?

— Отож-бо! Біг за тобою через усе місто в ганебному вигляді. О горе мені! — драматично прошепотів Максимус, але враз хитро посміхнувся: — На щастя, я прихопив дещо з дому тих фанатиків. — Він поплескав себе по животу, і Макс побачив, що старий підперезав туніку шкіряним поясом, обмотавши його кілька разів довкола стану й зав’язавши хитрим вузлом.

— Казав, ніби атеїсти поцупили мій айфон, а сам украв у них пояс, — гмикнув хлопець.

— Не украв, а позичив, — насупився старий.

— Ага, і сандалії, очевидно, теж, — скептично мовив Макс.

Максимус нічого не відповів, тільки засопів. А потім перевів розмову:

— Ну, ти досі не готовий? Пхай речі в локулус з речами в мішок!

— Думаєш, так легко складати речі однією рукою? — огризнувся Макс.

Він квапливо сунув у рюкзак джинси, футболку і свій хіповський шарф. «Навіть його відіпрали», — подумав із вдячністю. На землі залишилися тільки айфон, павербанка, і гаманець та ще пакунок із бутербродами, турботливо покладений Оксаною в бавовняну торбинку.