За спільним столом

Увійшовши в дім слідом за Онисимом, який притримав завісу, Макс побачив, що жінки вже накривають невисокий стіл посеред кімнати. Навколо нього стояли дерев’яні лави. Кілька людей уже сиділи, інші якраз заходили й займали свої місця. Макс і озирнувся, шукаючи Патера. Той так і лежав на своїй лаві, демонстративно накрившись із головою ковдрою. Уся його постать випромінювала крайнє несхвалення.

Макс повернувся до столу. Чоловік зі шрамом через усе обличчя вказав гостеві на низький ослін в кінці столу. Макс підійшов і спробував сісти. Відчуття було таке, наче він знову втиснувся в Оксанин «чинквеченто»: ноги мало не діставали до вух, а коліна стирчали вище стільниці. Рана відразу озвалася різким болем. Пововтузившись так із хвилину, Макс врешті підвівся, відсунув ослін і сів по-турецьки просто на підлогу. Схоже, нікого це не здивувало. Онисим лише підхопився й приніс новому другові подушку.

Коли всі зібралися, двоє підлітків обійшли стіл із глечиком, мискою та рушником, даючи змогу кожному омити руки.

Чоловік зі шрамом підвівся на чолі столу й здійняв руки долонями догори. У його поставі відчувався військовий вишкіл. Макс подумав, що це, ймовірно, колишній легіонер. Родина чи то громада (він досі не зрозумів) повернулася в один бік і повторила цей жест. Усі, крім Макса. Він, хоч і підвівся, стояв розгублений, розмірковуючи, чи варто приєднуватися. Врешті так і залишився стояти, не знаючи, куди подіти руки.

— Господи, Боже Воїнств... Дякуємо за цей хліб, що підкріплює Твоїх учнів у битві зі світом. Амінь! — виголосив легіонер. Він був небагатослівним.

— Амінь! — в один голос відказала родина.

Господар узяв зі столу круглу хлібину, відламав шматок і простягнув її Доміциллі праворуч. Вона і сестра Юлія навпроти, тримаючи хліб кожна зі свого боку, відламали по шматочку, і матрона передала його далі. Так хлібина поступово наближалася до краю столу. Нарешті Онисим, який сів поруч із Максом, трохи посунувши веснянкуватого підлітка, простягнув гостеві залишок і сліпучо всміхнувся. Вони переламали цей шмат на двох. Макс подумав, що це приємний звичай, і неважливо — родинний він чи релігійний.

Хлопець уже збирався вкусити свій сірий ломанець, як помічив ліворуч дівчинку з тугими кісками. Вона ледь діставала підборіддям до краю столу й дивилася на хліб мало не з розпачем — їй шматочка від спільної хлібини не дісталося. Макс усміхнувся і простягнув дитині свій кусень. Вона полегшено зітхнула і з явним зусиллям відщипнула пальчиками крихту. Серйозна і водночас задоволена, дівчинка вмочила хліб у свою тарілку й акуратно поклала до рота. Макс відламав ще шматок і обережно поклав біля неї. Мала вдячно глянула на нього й показала пальчиком на стіл.

— Їж, — сказала тоненько й по-дорослому насупила брови. — Тобі треба набиратися сил. Каша дуже смачна.

Макс глянув, куди вона показувала. Хтось непомітно поставив перед ним тарілку з густим варевом.

— Не бійся, в нашому пульсі нічого, крім пшениці, немає, — тихо засміявся Онисим, спостерігаючи, як Макс підозріло принюхується до страви. — Каріна правду каже. Оклигаєш швидше. Пульс поживний, не гірший за ячмінну поленту, яку їдять гладіатори для сили.

— Каріна теж твоя сестра? — запитав Макс, досі всміхаючись дівчинці.

— Тепер так, — відповів Онисим. — Сім років тому брати знайшли її на звалищі біля Есквілінських воріт. Певно, батьки сподівалися, що її забере хтось із торговців рабами, але Бог розпорядився інакше. Тепер вона — наша.

Макса пересмикнуло. Він читав щось таке про античний звичай «експозиції» — коли немовлят, яких родина не могла або не хотіла годувати, просто виносили на смітники. Однак одна річ — читати в підручнику, і зовсім інша — бачити цю дитину перед собою. Всередині все стиснулося, тому хлопець поспіхом відкашлявся й похмуро запитав, аби змінити тему:

— Добре, а де ложка? Як це їсти?

— Як усі, — стенув плечима Онисим. Він спритно підхопив пальцями трохи каші й відправив до рота. — Не соромся, бери до свого пульсу все, що хочеш.

Макс уважно роздивився стіл, запам’ятовуючи страви для своєї майбутньої гри. Там стояли тарелі з вареними яйцями, оливками та свіжим сиром, височіли купи цикорію, латуку й вареної капусти. Поруч красувалася велика миска з чимось, схожим на овочеве рагу. Усе мало досить апетитний вигляд. З дальнього краю столу, щоправда, доносився специфічний, занадто різкий запах рибного соусу, але там, де сиділи Макс, Онисим і маленька Каріна, гаруму не було.

Макс поклав собі яйце, шматок сиру, кілька оливок і тихо запитав у Онисима:

— А ви чому не берете цей соус?

Юнак промовчав, ніяково потупивши очі. Натомість Каріна з притаманною дітям щирістю охоче пояснила:

— Заради тебе. Щоб тобі не смерділо.

У її голосі не було жодної похвальби. Невже це так природно для них — відмовляти собі в чомусь заради абсолютно чужої людини?

Тим часом на іншому кінці столу розливали якийсь напій. Макс із цікавістю спостерігав за процесом. Один із підлітків приніс амфору, мабуть, із прохолодного льоху. Господар перехопив посудину й, відкоркувавши, став обережно наливати густу темну рідину у великий кратер[1]. Коли той наповнився на третину, інший помічник долив води з глечика. Легіонер перемішав усе черпаком і почав розливати напій по дерев’яних кубках. Онисим підвівся і, прихопивши обидва кубки — свій і Максів, — пішов по напій. Повернувшись, він простягнув один із них другові:

— Пий! Тобі треба відновлювати кров.

Макс уже встиг скуштувати пшеничного пульсу з яйцем та сиром. Він так зголоднів, що проста каша здалася йому направду смачною, хоча й трохи відгонила димом і гірчила. Тож тепер хлопець уже без особливого остраху сьорбнув із кубка. Виявилося, що це легке вино. Воно пахло оцтом, медом, живицею та якимись травами — приємне на смак, хіба що занадто кислувате. Макс і не помітив, як вихилив усе до дна, щедро накладаючи в тарілку вареної капусти, рагу й свіжого сиру. Капусту тут присмачували оцтом і сіллю, а в рагу хлопець впізнав моркву, шпинат, цибулю, часник і щось солодкувате — мабуть, ріпу, хоча ніколи її не куштував. Загалом їжа була напрочуд непоганою, єдине що, як на його смак, зелені туди кришили забагато. І жодних тобі немовлят. Та що там немовлят — схоже, тут взагалі не їли м’яса. Вечір міг би закінчитися чудово, якби легіонер раптом суворо не розпорядився: