Діла житейські

— У жодному разі! — прошепотів Максимус, щойно жінка вийшла. — Не оскверняйся з цими атеїстами, пожирателями немовлят!

У Максовій голові швидко склався пазл: Господь, сестра Юлія, рибка, пожирателі немовлят…

— Стоп! Це ж християни? Чому ж ти називаєш їх атеїстами?

— Бо вони і є атеїсти — державні злочинці, які відмовляються вшановувати богів та імператора, — гнівно відповів Максимус, — заради якогось розіп’ятого юдея.

— А проте саме до них ти звернувся по допомогу, — зауважив Макс. Патер нічого не відповів, тільки сердито засопів на своїй лаві. Щоб не дратувати старого, хлопець примирливо додав: — У нас атеїстами називають тих, хто зовсім не вірить у вищі сили.

— У вищі сили не вірять тільки божевільні, — відрубав Патер і, лігши на лаву, відвернувся до стіни.

І треба ж було, щоб саме зараз Максу припекло в туалет.

— Максимусе! — покликав він. — Максимусе!

Але старий не відповів: може, заснув, а може, просто не хотів розмовляти.

Макс, крекчучи, почав сповзати з ліжка. Саме тоді його й застала Доміцилла.

— Ти куди? — здивувалася вона.

— Мені б… — почав Макс і затнувся.

— …помочитися? — здогадалася матрона, анітрохи не зніяковівши, й гукнула за завісу: — Онисиме, йди-но сюди!

З-за завіси вийшов невисокий кучерявий хлопець із блискучими чорними очима.

— Що, матінко? — запитав він у Доміцилли, водночас із цікавістю розглядаючи Макса.

— Допоможи нашому гостю дійти до вбиральні.

— Без проблем, — відповів юнак і, побачивши, що Максові важко підвестися, кинувся допомагати.

З допомогою Онисима Макс звівся на ноги. Його помічник і матрона раптом пирснули сміхом. Макс глянув, що їх так розвеселило: він стояв у туніці, яка ледь сягала середини стегна. Хлопець спалахнув від сорому й спробував обсмикнути її нижче.

— Вибач, — посерйознішала Доміцилла. — Ти такий високий, що ми не знайшли одягу твого розміру. Але не переживай, тепер ти схожий на легіонера. Вони теж не люблять прикривати коліна.

Онисим взяв його за руку:

— Ходімо!

Юнак відхилив завісу, яку Макс досі вважав стіною, і вивів його в маленький внутрішній садок. Там тихо дзюркотів фонтан, і цей звук лише підсилив нагальну потребу хлопця.

— Де у вас тут форіка[1]? — запитав Макс, насилу згадавши латинське слово.

— Форіка?! — засміявся Онисим. — Аж за три стадії звідси. З твоєю раною ти впадеш раніше, ніж дійдеш до вулиці. Якщо тобі по-великому, то у нас тут є свій туалет, а якщо по-малому…

— По-малому, по-малому, — поспішив сказати Макс, якому вже здавалося, що сеча ось-ось потече йому з очей.

Онисим витягнув з-під кам’яної лави глибоку керамічну посудину.

— Тоді тримай лазанум[2], — простягнув її Максові.

Той чекав, поки Онисим відійде або хоча б відвернеться. Але юнак навіть не думав дати гостеві бодай трохи приватності — так і стояв, усміхаючись.

— Чого витріщився? Відвернись, — процідив Макс, уже ладний помочитися просто на траву.

— Навіщо? — щиро здивувався Онисим.

— Бо я так хочу! Відійди! — крикнув Макс.

— Дивний ти якийсь, — стенув плечима Онисим, але все ж таки розвернувся спиною. — У тебе там все красиво.

Макс не відповів — його нарешті попустило, і він заплющив очі від чистого кайфу. Коли нарешті відлягло, він дозволив супутникові повернутися і запитав:

— Куди це вилити?

— Он там, у кутку під муром, стоїть велика амфора для сечі, — Онисим критично глянув на Макса, якого хитало від слабкості. — Давай сюди, я віднесу.

— Я сам, — похитав головою Макс.

— Ну, сам то сам, — відповів Онисим. — Ходімо, проведу.

Макс, похитуючись, рушив уперед. Крізь коротку туніку незвично продувало все тіло. Не сказати, що це було неприємно, але сам факт — похід у куцому одязі з горщиком у руках — змусив його усміхнутися. «Бачили б пацани, в якому прикиді я тут розсікаю», — подумав він і одразу згадав слова Онисима.

— А коли це ти бачив мене голим? — запитав він супутника, який напружено йшов поруч, готовий будь-якої миті підхопити Макса, якщо в того закрутиться голова.

— Коли допомагав сестрі Юлії роздягати тебе, щоб омити тіло й зашити рану, — відповів Онисим, явно пишаючись своєю участю в порятунку.

— Крінж! — жахнувся Макс, відчуваючи, як щоки наливаються рум’янцем. — То твоя сестра теж це бачила?!

— Ну так, усі бачили, хто був тоді вдома, — мовив юнак так, ніби в цьому не було нічого дивного. Утім, помітивши, як Макс зніяковів, Онисим похопився й додав: — Не хвилюйся, ми, fratres [3], не такі безсоромні, як язичники. Жінки намагалися не дивитися. Але тобі насправді нема чого соромитися. Ти чудово складений.

Макс мало не випустив посудину з рук. Добре, що вони вже дійшли до місця.

— Он туди виливай, — сказав Онисим, показуючи на велику амфору в кутку двору.

Макс поспішив виконати вказівку, аби нарешті поставити крапку в цій розмові, від якої хотілося провалитися крізь землю.

— А навіщо ви збираєте сечу в цю посудину? — запитав він, повернувшись. — Тхне страшенно.

— Ну а як інакше? — здивувався Онисим. — Це ж живі гроші. У матінки Доміцилли є знайомий фулон[4] — забирає в нас усе за добру ціну.

— Йому навіщо? Купається в ній, чи що? — гмикнув Макс.

Онисим глянув на нього вражено.

— Ти наче з місяця звалився. Хоча, звісно, ви, галли, не дуже тямите в гігієні, але щоб аж так… — юнак похитав головою. — Та ж вона незамінна, щоб відбілювати тоги й туніки!

Макс скривився і, відтягнувши пальцем горловину своєї туніки, про всяк випадок понюхав її.

— Та ні, ми, на жаль, не перемо одяг у сечі, — зауважив Онисим. — Це надто дорого для нас. Але в нас є сапо[5]! — мовив він із гордістю, аж раптом осікся: — Стривай... Сапо ж завезли в Рим саме ви, галли. —Ну я й бовдур, вибач. Зазнався. — Він ніяково почервонів.

— Та забудь, — відмахнувся Макс, відчувши дивне задоволення, що його «народу» повернули винахідницькі права.