Атеїсти, демократія та гарум

Макс опритомнів і розплющив очі. Перше, що він побачив, — пучки висохлих трав і сплетену в коси цибулю, що звисали з балок просто над головою. Тьмяне світло лилося з маленьких віконець під самою стелею. У ніс ударив мікс запахів: різкі нотки оцту, чад горілої олії, дух якоїсь тварини й вогкість. Решта не піддавалася визначенню. Страшенно боліла ліва рука. Макс глянув на неї й побачив, що вона вище ліктя забинтована смугою якоїсь тканини, просоченої темною рідиною. Нещодавні події поступово виринали в його пам’яті: провал, сцена абсурдного ритуалу, погоня, бик, поранення, дивний старий Максимус, що тягне його, напівпритомного, до якихось атеїстів. Це було насправді, чи він просто марив?

Макс помацав під собою здоровою рукою і зрозумів, що лежить на матраці, набитому соломою. Тут до його затуманеної свідомості дійшло: «Ноги голі!». Він рвучко сів, долаючи напад слабкості, і скрикнув:

— Де мої джинси? Там айфон!

Жінка, що сиділа на ослоні поруч і перебирала сочевицю, неспішно підвелася. Вона прибрала глиняну миску з колін на підлогу і підійшла до Макса.

— Ш-ш-ш, — лагідно мовила, погладила по голові й, притиснувши руку до його грудей, спробувала вкласти назад. Вона щось примовляла, але Макс розбирав лише уривки слів і марно намагався вгадати, якою мовою до нього звертаються.

Раптом він побачив у кутку на лаві старого, що пильно дивився на нього. Він був блідий і виснажений, кривився, погладжуючи ліву руку, але в чистій туніці, з умитим обличчям, обрамленим рудою борідкою. Макс ледве впізнав у ньому свого дивного супутника.

— Отямився нарешті, — буркнув старий. — Слава богам! Тепер і мені полегшає.

Жінка тим часом не припиняла щось бубоніти над Максом.

— Максимусе! Що вона каже? — запитав він.

— Каже, щоб лежав тихо, — буркнув старий. — Певно, і тебе вважає за божевільного.

Макс пропустив останню репліку повз вуха.

— А якою мовою вона говорить?

— Та ж латиною, — знизав плечима Максимус.

— А чому я тебе розумію, а її — ні?

Дідуган пожвавішав. Він підвівся і, притримуючись за стіну, пересів з лави на край низенької лежанки, куди поклали Макса.

— Тому що ми з тобою розмовляємо чистою міською латиною, як освічені нобілі[1], — вимовив він із тріумфом і зиркнув на жінку. — А вони — зіпсованим плебейським наріччям. Чернь! Розбійники! Святотатці! — розлютився раптом дід.

Жінка злякано відсахнулася, опустила очі й тихо вийшла з кімнати.

— Максимусе, — повернувся Макс до того, що його зараз турбувало найбільше, — де мої… (блін, як сказати латиною джинси?) Ну, те, у що були вдягнені мої ноги.

— А, ти про свої браки, — зневажливо мовив дідуган, нарешті збагнувши, чого домагається хлопець. — Нащо вони тобі? Тільки немиті варвари ховають ноги, як баби! Хоча останнім часом і наші воїни взяли собі таку моду. Ех, переводиться рід. Не те що в часи моєї юності…

— То де вони, де браки? — перервав старечі зітхання Макс. — Там у мене... таке дзеркало темне, яким я можу зв’язатися з тіткою. Вже, мабуть, пізно, а я обіцяв попереджати її, якщо затримаюся. Не хочу сварок з перших же днів.

Він геть знесилився від такої довгої тиради й повалився назад на лежанку.

— Не знаю, що там у тебе з тіткою, але не здивуюся, якщо кляті атеїсти просто поцупили твої речі, — пирхнув дідуган.

— Поцупили?! — скрикнув Макс.

Цієї миті двері прочинилися, і вже знайома жінка занесла тацю. На ній парувала миска з якоюсь стравою, лежало кілька шматків хліба та Максів айфон — він заспокійливо виблискував на дереві, як привіт зі звичного світу. Жінка підійшла й, поставивши тацю Максові на груди, мовчки попрямувала вглиб кімнати. Макс схопив айфон, притиснув до себе і аж тоді відчув жахливий сморід, що йшов від миски.

— Фу! Що це таке? — скривився він, зазирнувши всередину. Там була варена сочевиця, полита каламутною рідиною, в якій подекуди траплялися хребти дрібної риби. — Це ж гнила риба!

— Це соус гарум[2]. І, до речі, досить непоганий як на цю вбогу халупу, — Максимус ковтнув слину. — Я з’їв уже одну миску. Але не відмовлюся від другої, якщо ти не будеш.

Макс, якому нудота вже підступала до горла, судомно кивнув головою. Дід, жадібно вхопивши миску й шматок хліба, повернувся до своєї лави. Хлопець зачудовано спостерігав, як Максимус намагається влягтися на лівий бік. Лава була вузька, і лікоть старого, на який той намагався спертися, постійно зісковзував. Максимус крехтів, але вперто мостився, ризикуючи розсипати страву з миски, яку тримав у правій руці. Нарешті йому вдалося сяк-так прилаштуватися. Він переможно звів очі й, помітивши скептичний погляд Макса, буркнув:

— Тільки раби їдять стоячи, як худоба, або сидячи за безглуздим столом, як ці дикуни, — він кивнув на простий дерев’яний стіл посеред кімнати й накинувся на їжу, вмочуючи хліб в огидну рідоту.

Макс, не в змозі далі на це дивитися, перевів погляд на айфон. Розблокував екран лише для того, щоб виявити, що мережі немає.

— Звісно! На що я сподівався! — вигукнув він у розпачі. — Жодної риски сигналу.

— Не переймайся, — заспокоїв його Максимус із набитим ротом. — Щойно ти зміцнієш, ми підемо до Кассія. Він  зазирне в таємниці часу і знайде твою тітку краще за оце твоє магічне дзеркало.

— Хто такий Кассій?

— Наш Геліодром[3] і мій друг. Ти бачив його поруч зі мною в мітреумі.

— А, отой із короною на голові? — здогадався Макс.

— Так, — підтвердив дід. — Останнім часом його перестало задовольняти споглядання зірок. Він шукав надійного способу пробити браму часу, щоб хтось із майбутнього засвідчив тріумф нашої віри.

— Ти думаєш, це він мене викликав?

— Ну а хто?

— А ти в цього Кассія в помічниках?

— Я?! — обурився старий так, що мало не вдавився сочевицею. — Я Патер, Верховний жрець! Ти ж бачив на мені ковпак Мітри. Ти що там, у своєму майбутньому, геть далекий від віри? Адже я впевнений, що культ Мітри в майбутньому поширився на весь світ.