Двійник

Знесилені, вони впали на підлогу. Власне, це була не підлога, а перша сходинка, яка вела вгору тісним тунелем, — така вузька, що Макс разом із реконструктором повалилися на неї в недоладній позі «ложок». Усвідомивши це, хлопець із зусиллям підвівся, спираючись на стіну. Дід цього разу не підхопився слідом, а залишився лежати, важко дихаючи. Відсапавшись, він перекотився на спину і сів.

У цій вузькій трубі сходів Макс навис над ним обличчям до обличчя і зміг нарешті як слід розгледіти свого непроханого супутника. Вигляд у того був комічний. На руду бороду, ще недавно таку ошатну, налипло все на світі: пір’я, солома, бичача шерсть, якесь листя. Поважний старий став схожим на лісовика чи радше на безхатька, що не чесався сто років. У такому ж стані були і його руки по лікті. І Макс нарешті зрозумів: тягуча жовта речовина в тазу, з якого актор вийняв руки, була медом[1]. Господи, що вони там показували у тому театрі?!

— Що за виставу ви показували? — запитав Макс, добираючи латинські слова.

Дід не відповів. Натомість показав на його плече і сказав:

— У тебе кров тече.

Макс глянув на свою руку й побачив, що рукав сорочки трохи вище ліктя розірвано. Кров уже наскрізь просочила тканину й повільно скрапувала на землю.

— Ого! А я і не помітив, як бик зачепив копитом руку, — промимрив Макс.

— Не бик. Це Юліус метнув списа. Я впізнав його за знаком на держаку, — відповів дідуган.

— Це вже не жарти! — обурився Макс. — Так же можна і вбити людину. Ваші реконструкції переходять межі розумного. Не боїшся, що я поскаржуся в… Дідько! Як буде латиною «поліція»?

— У тебе є чим перев’язати рану? — запитав старий, не зважаючи на Максове обурення. — Якщо не зробиш цього негайно, помреш, — він помовчав, а потім додав: — І, схоже, я разом із тобою.

Макс глипнув на актора. Здається, той говорив цілком серйозно, хоча й продовжував спілкуватися латиною. «А як іще? — подумав Макс. — Напевно, він не знає англійської». Це логічне пояснення змусило хлопця дослухатися до поради. Він поліз до рюкзака й витяг хіповий шарф, яким любив хизуватися перед товаришами. Дідуган забрав його і сам перев'язав рану. Вийшло в нього доволі вправно як на актора. Може, у звичайному житті він працює медиком?

— То хто ти такий? — запитав Макс, притримуючи поранену руку, яка раптом нагадала про себе різким болем.

Старий поморщився, потираючи власну руку вище ліктя, ніби йому теж боліло, і відповів:

— Зараз важливіше не хто я, а хто ти. Як тебе звати?

— Максим, — неохоче відповів хлопець.

Стариган здригнувся.

— Ось бачиш? А мене — Максимус. Ти мій двійник з майбутнього.

— Ти що, мариш? — У Макса чи то з подиву, чи від втрати крові закрутилася голова.

Дідуган невесело усміхнувся.

— Якби ж то. Подумай як слід, згадай: ніщо не здалося тобі дивним, поки ти тікав?

У трубі сходів запала тиша. Максові здалося, що він чує не тільки власне серце, а й те, як б’ється серце старого. Миттєва темрява, падіння... Як він опинився в тому коридорі? Чому на виставі не було глядачів? Вулиці, якими вони бігли, були дивними: ні крамниць, ні кав’ярень, ні туристів — самі лише реконструктори. Якщо це справді були вони, а не… Пінії були звичайними, а ось замість руїн на пагорбі височіли цілі будівлі. Та й Колізей, як він тепер згадав, був зовсім цілий. І ці бики… Він тихо сповз по стіні на сходинку, приречено хитаючи головою.

— Не може бути. У мене, мабуть, досі триває епілептичний напад.

— Потерпи, хлопче, дай душі змиритися з неминучим, — Максимус співчутливо поплескав його по плечі. — Ти ще надто молодий, щоб стоїчно приймати удари долі. Це прийде поступово, — він стривожено глянув на шарф, який уже просочився кров’ю. — Зараз нам слід терміново знайти допомогу. До себе я тебе повести не можу — там на нас уже чекають, — став розмірковувати вголос. — До жодного пристойного лікаря ми не дійдемо. Залишаються тільки атеїсти. У них є досвід у лікуванні ран. Я ненавиджу їх! — старий стишив голос до шепоту. — Кажуть, вони п’ють кров немовлят. Але виходу немає. Щодо немовлят — то лише чутки, а от те, що вони допомагають хворим і пораненим, я бачив на власні очі. Ходімо! Вони мають жити десь неподалік. Е, хлопче, бачу, тобі геть кепсько. Тримайся за мене!

Тепер уже старий тягнув молодого, хоча й сам ледве тримався на ногах. Він підставив Максові плече і вперто вів його вузькими, заваленими мотлохом вуличками, шукаючи щось між інсулами[2]. Ледь шкандибав, загубивши одну сандалію. Роздратований, він нарешті скинув і другу та пожбурив її якнайдалі.

Нарешті Максимус знайшов те, що шукав, і радо вигукнув:

— Слава богам! Ми врятовані. Он їхній титулус[3], я впевнений!

Він доволік майже непритомного Макса до воріт, за якими углибині двору стояв приватний будинок. Він щосили затарабанив залізним кільцем по дереву й заволав:

— Допомоги! Допомоги!

Врешті жінка в довгій античній столі — точнісінько як матрони на історичних ілюстраціях — відчинила браму. Макс і Максимус разом повалилися у двір.

Максові нотатки:

[1] Використання меду в обряді ініціації — мітраїстські заморочки.

[2] Інсула – багатоповерхівка для римської бідноти.

[3] Титлус — база перших християн.