Несподіваний квест

Макс не встиг отямитися, як опинився у вузькому коридорі якогось будинку, освітленому смолоскипами. Він стояв, намагаючись збагнути, що відбулося. Щойно було відчуття падіння, раптова темрява, запаморочення — і раптом цей коридор. Глянув угору, шукаючи отвір, крізь який потрапив сюди. Стеля була рівна, без жодних слідів пошкодження. «Може, в мене епілепсія?» — злякано подумав Макс, згадавши однокласника та його розповіді про напади. Обмацав руки, ноги, голову, роззирнувся. У нетинькованій стіні з червоної цегли помітив схожий на амбразуру отвір, з якого долинали голоси. Підійшовши навшпиньки, Макс обережно зазирнув усередину.

Від побаченого він на мить забув як дихати. Сцена була схожа на заставку з дорогої комп’ютерної гри — саме таку, яку хотів би для свого проєкту Макс. Він намагався увібрати в себе все до найменшої подробиці. Посеред тісного приміщення зі склепінчастою нерівною стелею стояв мармуровий вівтар. Розгледіти малюнок на мармурі заважав чоловік із оголеним торсом, який схилився в поклоні. Зате все інше чітко виділялося у світлі смолоскипів, які тримали в руках легіонери, що стояли півколом у найдальшому кутку за жертовником. Деякі з них спиралися на списи. У тьмяному світлі зблискували пластини на плечах і грудях, рипіли ремені. Макс знав, що це лоріки — класичні панцири давньоримських воїнів. Реконструкція була чудовою.

На вівтарі стояв мідний таз. І кістлявий старий із рудою бородою схилився над ним, по лікті зануривши руки. Суворий вираз його обличчя контрастував із червоним ковпаком на голові, перекинутим наперед. «Чистий тобі сердитий тато Смурфик», — пирснув Макс у кулак. Ще кумеднішою сцена видавалася через те, що поруч із Смурфиком гордо виструнчився другий стариган, — вочевидь, головний тут. Він був у туніці й парадному пурпуровому плащі, а на голові мав корону з променями, як у статуї Свободи, ще й тримав у руці якусь нагайку.

Але ті, хто сидів на кам’яних лавах обабіч вівтаря, були геть дивними. Усі вони ховали обличчя під лев’ячими масками й монотонно гарчали, імітуючи лев'ячий рик. Смурфик бурмотів латиною якесь закляття чи молитву.

«Театр абсурду», — здогадався Макс і, помітивши дверний просвіт, підійшов ближче, сподіваючись роздивитися глядацьку залу. Зали він так і не побачив, зате актори побачили його.

Що тут почалося! «Леви» посхоплювалися на ноги і забувши про звіриний рик закричали наляканими голосами: «Larva[1]! Larva!». Легіонери збилися в купу, намагаючись проштовхнутися повз двох дідів. Статуя Свободи не втримався на ногах і, змахнувши нагайкою, повалився просто на воїнів. А вправніший Смурфик миттю висмикнув руки з тазика, оббіг вівтар, давши копняка поклоннику, який ще не встиг випростатися, і з диким виразом обличчя кинувся на Макса. Ну, наскільки це було можливо в тісному, забитому людьми приміщенні.

«Упс, схоже, я зірвав виставу», — подумав Макс. Згадавши прохання Оксани не робити нічого протизаконного, він розсудив, що ліпше злитися. Але доки шукав вихід у тьмяно освітленому коридорі, відчув, як чиясь рука мертвою хваткою вчепилася в рюкзак. На мить озирнувшись, побачив старого у смурфикському ковпаку. Тут знайшлися і двері із масивним засувом. Однак Макс ніяк не міг дістатися до них, бо дідуган, який виявився напрочуд міцним, тягнув його назад. Макс спробував відштовхнути переслідувача, але вдалося тільки на мить послабити його хватку. Утім, цього часу вистачило, щоб Макс таки дістався виходу й схопився за засув. Отак то відштовхуючи Смурфика, то сіпаючи засув, він нарешті відчинив двері і вирвався на волю.

Двір був якимсь дивним, але роздумувати було ніколи. Йому дихали у спину і в буквальному розумінні, і в переносному. Тож Макс, не зволікаючи, шаснув між будинки і вибіг на вулицю, що вела до Колізею. За плечем, не випускаючи рюкзака, теліпався Смурфик. Макс чув його важке сопіння і, на жаль, тупіт погоні. Із самим дідом він ще якось домовився б чи впорався, а от якщо доженуть дужі хлопці, що грають легіонерів, — буде повна срака.

— Шановний, відчепіться від мене, я не хотів вам заважати! — спробував Макс домовитися на бігу. Згадав, що старий не розуміє української, і повторив фразу англійською. Дідуган лише засопів ще дужче. Тоді Макс у розпачі перейшов на латину — а раптом? Вони ж виголошували репліки цією мовою. І справді — цього разу реконструктор відгукнувся, та ще й як!

— Ларва! Ларва! — заверещав він. — Відпусти мене!

— Та хто ж тебе[2] тримає? — задихаючись, кинув Макс (біг уже давався взнаки). — Це ти висиш на мені, як ріп’ях.

Тим часом вони проминули Колізей і щодуху помчали в бік пагорбів. Попереду Макс побачив натовп і зрадів. Хай би що там відбувалося, він сподівався відчепитися від діда й загубитися в юрмі. А переслідувачі… Не стануть же вони псувати виступ іншим і влаштовувати хаос через гонитву за ні в чому не винним хлопцем.

Коли Макс наблизився, йому в ніс ударив сморід гною та крові. Тієї ж миті він побачив сотні биків, що товклися в загородах на величезному полі. Поміж тварин ходили люди в античному одязі: мацали худобу, кудись її тягли, торгувалися. Над полем стояв неймовірний галас тисяч голосів і ревіння биків. Вражений Макс зупинився на мить, але вчасно згадав про погоню і шаснув у натовп, тягнучи за собою балакучий баласт. Дідуган як роззявив рота, так уже й не замовкав.

— О боги! — голосив він за спиною в Макса добірною латиною. — За що ви мене караєте? Чим я згрішив, що ви піддали мене такій ганьбі? О Громовержцю[3]! Хай би краще ти вбив мене на місці блискавкою, ніж виставляти на такий ґлум! О Мітро[4]! Хіба я не був тобі вірним? Хіба не служив віддано все життя? Заступися, боже Непереможного Світла! Не віддай на поталу…

— Та стули вже пельку! — не витримав Макс. Озирнувшись, він побачив безумні очі старого та легіонерів зі списами, які були вже за кілька кроків.

У розпачі хлопець впав на карачки й поповз під черевом величезного білого бика, якого саме вели повз нього. Смурфик крехтячи рачкував за ним на трьох, не випускаючи з руки лямки рюкзака. По той бік бика Макс озирнувся і побачив, як бик зупинився, повернув голову на могутній шиї, підчепив рогом ковпак із голови нещасного старого і зупинився у здивуванні. Це врятувало діда від його копит. Макс, не гаючи часу, підвівся сам, допоміг супутникові і потяг його далі.