Небезпечна прогулянка

Макс бадьоро крокував униз вузькою вуличкою. Нарешті йому вдалося вирватися на прогулянку, нехай і не із самого ранку. Увесь перший тиждень після приїзду він витратив на пошук, купівлю і складання потрібної конфігурації. Це було найважливіше. Оксанина порада щодо «Субіто» дуже допомогла. І добре, що він не марнував гроші на фуфло і на картці, куди тато регулярно скидав йому кругленьку суму, залишалося досить багато. Навіть попри купівлю фліпера, який, як виявилося, можна було й не купувати. Макс скривився, пригадавши вітчима. І як він тепер буде без своїх обшуків і вдирань до чужого компа? Кого тепер шикуватиме? А Макс захоче — купить собі новий фліпер. І нехай той клоун вдавиться конфіскованим девайсом. Командир у сімейних труселях. Макс подумки показав вітчиму середній палець — ні, цей персонаж точно не зіпсує йому сьогоднішнього квесту.

Натомість з усмішкою згадав, як щойно вся котяча трійця — Білий, Чорна і Рудий — поважно проводжали його за двері. І як Оксана в останній момент таки засунула йому в рюкзак бутерброди і пляшку кока-коли. Смішна вона. З нею легко, як із одноліткою. Не корчить із себе дорослу всезнайку. І навіть те, що довелося на її прохання колупатися в саду, не дратувало Макса. Він розумів, що має якось віддячувати за гостинність. До того ж хрещена пояснила: «Я сказала власникові, що ти допомагатимеш мені в саду». Отже, праця в саду буде ніби платою за оренду. Ця думка збадьорила Макса ще більше: якщо так, він нічого не буде винен Оксані.

Спустившись із пагорба, він одразу опинився біля Великого цирку. Це було як перехід на новий рівень. Після майже містичної тиші Авентину шарварок на великому полі, яке тільки й лишилося від гігантської споруди давньоримського іподрому, мало не оглушив Макса. Тут вирувало життя: повз ярмаркові ятки снували натовпи туристів, трохи віддалік робітники збивали конструкції для кінних шоу, а гладіатори-реконструктори вправлялися у фехтуванні. Інші, у важких обладунках легіонерів, тренувалися ходити парадним строєм. Макс, заворожений цим видовищем, попрямував саме туди.

Його розсмішив кремезний бородатий дядько у кольчузі центуріона, який пив каву й розмовляв телефоном, зсунувши шолом набакир. Неподалік двоє гладіаторів страхітливого вигляду з мечами під пахвами з насолодою смакували морозивом. Макс витяг айфон і зробив кілька знімків. Ступивши кілька кроків назад заради ліпшого кадру, він раптом відчув поштовх у спину. Озирнувся і побачив високого чоловіка в білосніжній тозі — реконструкція була такою правдивою, що у Макса аж щелепа відвисла: ну натуральний тобі давній римлянин. Ще й, дивлячись з погордою, каже: «Quo ruis, plebeie?!». Ну хай би тобі vadis — це слово з досить відомого вислову, але ж ні, саме ruis, тонко, з нюансами. Це просто бімба!  Утім, уже наступної миті, побачивши Максову розгубленість, суворий патрицій розсміявся і одразу перетворився на сучасного студента із симпатичними ямочками на щоках.

Якийсь час Макс уважно спостерігав за тренувальними поєдинками гладіаторів, намагаючись зафіксувати в пам’яті для майбутньої гри їхні рухи. З його фотографічною пам’яттю це було просто. Потім спробував походити між яток. Але, притиснутий з одного боку галасливими італійськими (чи, може, арабськими, ХЗ) продавцями, а з іншого — селфіпалицями туристів, швидко втік звідти і, згадавши про мету прогулянки рушив широким проспектом до Колізею — центру тяжіння у будь-якій грі з давньоримським сетингом.

Ліворуч його супроводжували величні руїни, що височіли на пагорбі впереміш із парасольками піній. Попереду вимальовувалися арка та Колізей. Рендер був просто крутезний! Макс відклав цю картинку в пам’яті і для надійності кілька разів клацнув камерою. Дійшовши до Колізею, оглянув його з усіх боків і сфотографував найвдаліші для гри ракурси.

Він збирався пройти вздовж Форуму, але шлях йому загородив високий молодий африканець. Макс напружився. Незнайомець привітно сказав англійською:

— Хелло, бро! Звідки ти?

— З України, — неохоче відповів Макс, усе ще насторожений.

— О, Україна! — усмішка від вуха до вуха розітнула білою смугою чорноту обличчя. — Я люблю Україну. Путін — хуйло. Ви сміливі люди. Кличко — класний боксер, але як мер нульовий, — видав гамузом усю інформацію, якою володів, молодик і з виглядом фокусника став витягати й тицяти в руки Максові різний дріб’язок: растаманські браслети, шкіряні напульсники зі слониками, пластикові фігурки черепах, брелоки з видами Риму. — Дуже поважаю українців. Подарунок, — заспокоював він спантеличеного Макса, який намагався зупинити цей атракціон небаченої щедрості.

Макс зіщулив очі, уже зрозумівши гру лукавого торговця. Він терпіти не міг, коли з нього клеїли лоха. Тому замість того, щоб повернути непотріб і мирно піти, сказав:

— Ну окей! — і засунувши барахло в кишеню джинсів, рушив далі.

— Стій-стій, так не годиться! — схвильовано крикнув пошитий в дурні торгаш і знову заступив Максові шлях. — Тепер на знак дружби ти маєш подарувати щось африканським дітям.

— Я подарую африканським дітям ці браслети, — гнівно відповів Макс і спробував віддати торговцю його товар. Але той не брав, і різноколірні цяцьки розсипалися бруківкою.

Макс не став чекати на продовження, а пірнув у натовп і зник у найближчій вулиці.

Це була типова римська вулиця, жвава, галаслива і барвиста. З класичними будинками, пофарбованими у вохристий, теракотовий та блідо-рожевий кольори. Зелені й сині дерев’яні віконниці надійно затуляли вікна від сонця. Кав’ярні з парасольками, піцерії, сувенірні лавки та квір-бари, якими рясніли перші поверхи, кликали у прохолоду. Макс намагався швидко віддалитися від місця конфлікту, але весь час гальмував: доводилося обходити столики, виставлені власниками кав’ярень мало не на всю ширину тротуару. Аж ось замість крамниць потягся мур із червоної цегли, за яким видніла дзвіниця. Побачивши вхід, Макс вирішив зазирнути в цей храм. Не стане ж його шукати там набридливий цяцькар. Коли він наближався, верхній ярус дзвіниці з наскрізними прорізами спалахнув на сонці так, наче там почалася пожежа.