Розділ 32. Знак оклику

     Як кажуть у казках, чи довго вони летіли, чи коротко, але зрештою вертоліт почав знижуватися над маленьким посадковим майданчиком. Щойно втікачі вилізли з кабіни, до них мало не з розкритими обіймами кинулась Ірина В'ячеславівна. Складалося враження, ніби їй просто стерли пам'ять про їхні попередні стосунки.

   Залізна Леді Центру стелилась перед ними, наче вони були не втікачами, а якими перевіряючими.

     Говоров мовчки стояв біля входу центрального корпусу. Виглядав він теж якось не так, як раніше. Замість його улюбленого костюма та сірого халата зверху, він сьогодні одягнув джинси та веселу футболку. Все це створювало у підлітків якийсь дисонанс сприйняття.

       Їх не сварили. Шанобливо провели до гуртожитку, де вже виділили їм апартаменти.

       - Ух ти! - захоплено пройшлася просторим і модним житлом Ліза.

       - Чи не надто? – недовірливо процідив Андрій.

     - Нормально. Все відповідає вашому статусу. Ви ж тепер – провідні спеціалісти. Крім того, якщо у вас буде бажання укласти шлюб, то у нас вже є і такий підготовлений фахівець. Ми, навіть, можемо видати вам свідчення про шлюб державного зразка.

       - Заждіть-но, зачекайте, - запротестовала Ліза, - Я чогось не розумію. А чого такий поспіх?

     - Чому поспіх? Ви ж втекли тому, що хотіли бути разом? Ось ми і створили вам умови! Такі апартаменти якраз підходять для молодят, - торохтіла Гуріна.

       Ліза та Андрій злякано переглянулися.

      - Ми завтра поговоримо, дуже втомились з дороги.

     Андрій буквально виштовхав Ірину В'ячеславівну за двері та зачинив двері на ключ.

     - Ти щось розумієш?

     Ліза округлила очі і показала пальцем на стіни та стелю.

     - Та чорт з ними, з їх довбаним підслуховуванням! – крикнув на весь голос юнак.

    Він виштовхав її на балкон (так, у них тепер був балкон!) і зашепотів у вухо: “Який шлюб? Яке втекли? Що вона несла?” А вголос сказав:

     - Ні, якщо ти хочеш зараз шлюб - то давай, хоч завтра!

    - Я хочу тебе поки просто, без шлюбу, - засміялася Ліза. - Але, у неї або втрата пам'яті, або вони спеціально це кажуть, щоби заплутати нас.

     - А ми не заплутаємось!

     - Ні.

     - Знаєш, я справді так втомилася, давай спати, - запропонувала Ліза.

     - Давай.

     - Тоді ти йди у душ. А я поки що оглянуся тут.

    Дівчина вийшла з вітальні, а Андрій скинув взуття та почав шукати тапки. І тут пролунав гучний стукіт.

     - Ну, ось почалося, - підозріло пробурмотів Андрій. - Кілер завітав?

   Він пошукав очима важкий предмет, але не знайшов нічого, крім пуфика, який і підняв однією рукою над головою. Іншою він повільно прочинив двері і натрапив на Тіма, що влетів у хол. А за приятелем влетіла і Дана. Друзі повисли на шиї у Андрія.

   – Ви повернулися! Які молодці! Ви обрали правильну тактику. Тепер всі вирішили, що треба виконати ваші вимоги, і сказали, що вам все нададуть!

    Андрій, як і раніше, не розумів, про що вони говорять. Їх також перепрограмували?

  - А це, дивись, хто в нас? Впізнаєш? - Дана заволокла на повідку якесь  миле кудлате чудовисько, розміром з декоративну свинку.

    Андрій похитав головою.

    - Це ж твій Барон!

    - Барон? У мене була маленька морська свинка!

    - Капібара, так, і вона виросла.

    - До таких розмірів? Ви чим її годували? Дріжджами?

    - Звичайним кормом!

    - У мене була звичайна свинка, не капібара! – намагався довести Андрій. 

    Але кудлате створіння підбігло до нього, почало бодати його руку головою і курликати.

    Хлопець мимоволі став гладити лохмандія, а той почав курликати ще голосніше.

    - Ну, бачиш, він тебе впізнав! Твій!

    Андрій здався і розвів руками.

    Приятелі засміялися.

    Коли Ліза вийшла з душу, вона була здивована не менше за Андрія.

    Друзі помітили, що у втікачів, що повернулися, злипаються очі, і залишили їх. Барон видерся Лізі та Андрію у ноги. І, хоч важив він зараз, напевно, кілограм двадцять, але це було дуже приємно.

    - Все одно, що кіт у ногах, - розчулилася Ліза.

    - Ага, лише кіт - Бегемот, як у Булгакова!

    Вони миттю заснули, забувши свої побоювання. Просто відключились.

    А вранці, як ні в чому, не бувало, пішли на роботу.

   І все начебто було, як раніше, тільки зустрічали їх уже на іншому рівні. Їм показували нову апаратуру, наче вони були начальством. І розмовляли з ними шанобливо.