Розділ 31. Невідоме майбутнє

     - Щиро кажучи, від такого провінційного містечка не чекав! – захоплено визнав Андрій.

    Вони спробували встановити зв'язок із родичами по Скайпу. Але ті не виходили до них. По Вайберу теж на дзвінки ніхто не відповідав, а в кінці їхніх спроб взагалі з'явився напис, що абоненти не доступні.

     - Щось я не зрозумію. Чому і твої, і мої одночасно відмовляються з нами спілкуватися? Тобі не здається це підозрілим?

     - Я взагалі нічого не розумію. Може, щось трапилося?

     - Що?

     - Ну, не знаю. Знову затоплення!

     - Так по телеку нічого такого не говорили!

     - Може, приховують?

     - Що ж робити?

     - Давай, проб'ємо на міському сайті їхні новини.

     - Давай.

   Андрій увів у пошукову систему новий запит і зрадовано повідомив, що потрапив на сайт місцевої газети. Він почав гортати повідомлення, статті та репортажі. І раптово завмер, втупившись у екран.

     - Що? - схопилася з місця дівчина і прихилилася до монітора.

   - Виявляється, до них дійшли поштовхи від землетрусу в Туреччині і наші будинки постраждали.

   - А люди? – вигукнула з жахом Ліза.

   - Люди начебто не постраждали. Принаймні - не смертельно. Коротше, усіх переселили.

   - Оце – бляха! Зрозуміло тепер, чому вони не відповідають.

   - А адреси тимчасового перебування є?

   - Ні, написано, що згодом напишуть у газеті.

   - А ми й не знали про Туреччину…

   - Хіба нам до Туреччини було?

   - І то правда.

   - То що робити?

   - Зібратися з духом та їхати до Центру.

   - Стрьомно, - зізналася Ліза.

   - Так. Мені також.

   - Слухай, а ми не знаємо, де Центр знаходиться. Я навіть не пригадую, в якому місті.

   - Ми, навіть, не знаємо, чи в нашій країні він. Стривай, а що там у записці сказано?

    Андрій схопив листок, залишений Гуриною, і пробіг його ще раз очима.

   - Тут є телефон. Набрати?

   Ліза зібралася з духом та кивнула.

   Андрій набрав номер і привітався. Довго слухав, а потім вимкнув телефон.

   - Що? - нетерпляче вигукнула Ліза.

   - Вона дуже дякувала нам, і сказала, що зараз сплатить нам транспорт.

   - Отже, вона у місті?

   - Не факт. Вона ж це може зробити з переказу з картки!

   Поки вони дивувалися, коли і як Гуріна зможе їх відвезти до Центру, до зали увійшов водій таксі і голосно назвав їхні прізвища.

   Підлітки переглянулися, і з тремтінням сердець, наче в переляканих зайців, сіли в машину.

  Вони насторожено дивилися на всі боки, чекаючи, коли ж Гуріна підсяде до них по дорозі. Нарешті, Ліза не витримала і прямо спитала у водія, де на них чекає замовниця.

   - У пункті доставки, мабуть.

   - А саме де?

   - На аеродромі, - здивовано відповів водій. - А ви що, не знаєте, куди їдете?

   - Ні, - похитали головами втікачі.

   - А вам, хоч, по вісімнадцять уже є? - занепокоївся чоловік.

   - Так.

   - Хіба у нас є аеродром?

   - Ну, це гучна назва. Але, він завжди був для санавіації, і ще для інших польотів.

   Вони під'їхали до якогось поля за містом. І підлітки побачили невеликий гелікоптер.

   - Шикарно! Завжди хотіла на гелікоптері політати! - вигукнула Ліза.

   «Так, якби тільки не за таких обставин», - подумав подумки Теплов. Він усе ще чекав підстави, і був напоготові.

   - Ну, вдалого польоту! - вивантажив їх таксист.

   - Прошу в авто, - авіатор галантно підсадив Лізу і буквально вштовхнув Андрія в кабіну.

   Гвинтокрил почав набирати висоту!

   Ліза прямо заверещала від захоплення.

   - Ой, як чудово!

   Летіти, і справді, було здорово. Але Андрій все одно не міг повністю розслабитися. Що на них чекає? Чи не прикінчать їх після повернення?

 Привіт, шановні друзі! Історія майже добігає кінця. Хоча, фінал, в принципі,  відкритий і кожен може уявляти власний розвиток подій... Буду вдячна за ваші вподобайки та підписки, це надихає авторів. Пишіть Ваші враження та думки з приводу основної теми трилогії! Люблю Вас.