Розділ 30. Щось не те...

     У записці йшлося про те, що керівництво Центру, обговоривши всі вимоги Теплова та Голубєвої, вважали за можливе підвищити їм оклад у п'ять разів (!) і виконати все інше. Записка закінчувалася закликом Гуріної повернутися і продовжити спільну плідну працю.

     - Це якась підстава! - впав на диван Андрій. - Взагалі тут все не так!

     - Зрештою, і ти помітив?

     - Ми ж раніше жодних вимог ніколи не висували? Про що вона каже?

   - Все це дуже дивно! Вони вирішили зробити вигляд, ніби ми від них не тікали, а лише висували якісь вимоги? Це добрий знак чи ні?

   - Знаючи підступність Говорова та Гуріної, думаю, що це – підстава. Можливо, вони побоялися чіпати нас на нашій території. Вирішили вистежити і розправитися з нами по дорозі десь?

   - Мені також так здається. Але є й протилежний бік цієї справи. Ми ж були в них єдиними, хто мав поступ результату? Який сенс їм нас… прибирати?

    - Щоб не сталося витоку інформації, якщо ми відмовимося повернутися до них.

    - Все одно, щось тут не ліпиться одне з одним!

    - А давай взагалі обговоримо, чого ми хочемо насправді?

    - Та я б і працювала там, якби ми були, як співробітники звичайного офісу, мали право виходу за межі Центру і могли бувати вдома.

    - І я – теж. Тут вони пишуть, що згодні з будь-якими нашими вимогами. Може, ми погодимося?

    Молоді люди мовчки дивилися один на одного, не знаючи, яке рішення прийняти.

    - Ну, слухай, якщо ми себе якось убезпечимо? Тоді ми можемо повернутися.

   - Як?

   - Ну, наприклад, знайдемо юридичну контору, затвердимо у них записку. І пообіцяємо, що у разі нашої загибелі наші родичі знатимуть про це?

   - Тобто - шантаж?

   - А що нам лишається? Думаю, якщо ми не погодимося, вони знайдуть спосіб чи змусити нас це зробити, чи… приберуть.

   - Навіщо ми тоді тікали?

   - Ми ж не думали, що вони нас так швидко знайдуть.

   - Добре. Тільки не знаю, чи вистачить грошей на юриста. Нотаріальних та юридичних контор тут вистачає. Але, треба буде поміняти леї та долари, щоб точно вистачило.

    Андрій збирався до пункту обміну.

  - Краще міняти на ринку. Там курс завжди трохи вище, ніж у пунктах, - повчала його Ліза і вийшла його провести до хвіртки.

  На зворотному шляху вона підвела голову, щоб помилуватися сонцем, що сходило, і здивувалася. Вона вперше помітила, що горище у них оформлене, як мансарда.

    - Офігіти, - пробурмотіла вона, - оце я неуважна. Ми ж могли і там влаштуватися! А вітчим - молодець! Який господар!

    Коли вона повернулася до будинку, то вперше звернула увагу на малюнок шпалер, і їй здалося, що він був раніше трохи темніший. Але, може, вони майже завжди ховалися у темряві, і від того відтінок здавався іншим?

    Коротше, Ліза вирішила, що у неї розігралася уява, і пішла готувати сніданок.

   Андрій повернувся веселий і сказав, що на базарі дуже добре обмінюють валюту. Зовсім недавно вони обмінювали втричі дешевше.

    Тут Ліза занепокоїлась.

    - Лей так здешевшав? І долар?

    - Уяви! Тож, ідемо шукати юристів.

   Вони поснідали і вирушили до міста. З юристами діялося теж щось незрозуміле. Було таке враження, що адвокати та нотаріуси помінялися місцями щодо роботи.

    - Це що – нова постанова якась вийшла? – здивовано спитали підлітки.

    Юрист неуважно кивнув головою.

   - Ні, це тільки у нас, замість покращувати якість роботи, вигадують перестановки! А від зміни доданків сума не змінюється, як відомо! – обурився юнак.

   - Що робити? - розвів руками юрист, - ми - птахи підневільні. Що нам ставлять у функціональні обов'язки – те й виконуємо.

   Зрештою, їм склали документ та затвердили його. За весь цей час втікачі так і не помітили стеження. Це було більш ніж дивно.

    - Ну, тепер нам лишилося тільки зв'язатися з рідними, - підсумував Андрій.

   Вони пішли на центральну пошту, до ремонтника, щоб знову напроситися до нього на комп'ютер, і остовпіли, побачивши новий вхід до операційної зали.

    - Глянь, яка краса! - із захопленням сказала Ліза, - За день вони так оновили її! Можуть, якщо захочуть!

   Колишні вікна були замінені на величезні склопакети, двері виглядали, наче їх вкрали з космічного корабля, все сяяло, а над входом горіли неонові лампи, що утворювали святковий вигляд.

    - Зайдемо?

  Лізі було цікаво, чи встигли зробити щось нове у самому залі. І тут їх також здивували! Наприкінці зали з'явилися столики із комп'ютерами.

    - Ось, критика подіяла! – зраділи підлітки та сплатили за годину Інтернету.