Розділ 27. Порятунок власної шкури

      Вона якийсь час просто механічно підливала теплу воду, і думала про те, що тепер з нею буде. Їй було начхати на життя цих підлітків, якщо чесно. Вони їй були потрібні лише для дослідів.

     Що в неї залишиться, окрім роботи? Ні-чо-го. Є, щоправда, син, який знає про її існування, і якому вона нахрен не потрібна. У чому буде сенс існування?

     Вона розтирала і розтирала їм руки, і вдивлялася в юні обличчя, намагаючись помітити хоч найменші ознаки життя. Але все було марно.

     Свідомості Андрія та Лізи були тим часом дуже далеко. Вони об'єдналися якимось чином в одну, і зараз вони перебували у величезному просторовому світі. Він був чимось схожий на Космос. Був такий самий безмежний. Але не у вигляді чорно-синьої порожнечі Всесвіту, а у вигляді блакитно-сірих клубів безмежного туману, серед якого вимальовувалась у міру їхнього просування, надійна дорога вперед.

    Все навколишнє було таким дивовижним, і Ліза, навіть, сказала б - чудовим, що слова захоплення здавалися зайвими. Почуття блаженства і так переповнювали їх.

     Так класно було відчувати те саме воєдино, захоплюватися величним виглядом картини, що відкривалася ним, бути вільними від переслідувань і обов'язків…

     Обидвоє відчували, що їм хочеться перебувати саме тут, і разом осягати сутність усього світоустрою.

    І все-таки залишалося дещо, що зараз намагалося їх зупинити. Щось, що не давало їм спокою... Батьки! Адже, якщо їм не повідомити, що з ними все добре, то з тими станеться те саме, що й з Поливановою. Вони або збожеволіють, або станеться ... ще гірше!

     У цей момент ні свідомість Лізи, ні Андрія не турбувалася про те, що відбувалося в іншому світі з їхніми тілами. І зовсім дарма!

     Минула щонайменше година з того моменту, як тіла підлітків доставили додому. Скільки вони пробули на пляжі – було невідомо. Але, за всіма фізіологічними нормами, вони вже не могли залишатися живими.

     - Чому вони не мають цих… трупних плям? - раптом запитала Гуріна у командира групи.

     Той знизав плечима.

     - Якщо вода була досить холодна, то вони можуть розвинутись пізніше.

     - А може бути, таке, що вони вже мертві, а плям ще немає?

     - Звісно. Вони ж не одразу утворюються.

    - Отже, якщо вони ніяк не реагують, ми можемо їх вважати мертвими? - з гіркотою в голосі, уточнила Гуріна.

     - Навпаки. Завжди чекають на появу трупних плям. Це - абсолютна ознака смерті.

     - Але ми не маємо часу. Копи вже, мабуть, приїхали та шукають, куди поділися ще два тіла?

   - Та я його так вирубав, що він скоро не прийде до тями. Та й амнезія має бути в нього, - відповів командир.

     - Залишається тільки на це сподіватися. Але, ризикувати так ми не можемо.

    Після того, як Ірина В'ячеславівна зрозуміла, що Ліза та Андрій безповоротно пішли з-під її контролю, їй стало до всього байдуже. Де вона ще знайде таких самородків? Коли? Зрозуміло, що її проект згорнуть. А чим тепер вона займатиметься, їй було байдуже. Однак, сліди за собою треба було прибрати.

     Якщо поліцейські встановлять, що Центр причетний до смерті Теплова та Голубєвої, то й їй не вижити. Ліквідують і її. Потрібно рятувати власну шкуру!

     - Шукайте пальне, - втомлено скомандувала вона.

     Командир дістав зі своєї сумки флягу з пальним і почав розбризкувати у ванній.

   - Всі - назовні! - сказала Гуріна і обернулася востаннє, щоб залишити в пам'яті образ її найкращих учнів-піддослідних.

    Тіла Андрія та Лізи лежали в обіймах, у холоді, обличчя їх були повністю безтурботними, як, напевно, і повинно бути після смерті. Вони були прекрасні у своїй красі, молодості та беззахисності.

     Гуріна зробила собі їхній знімок, для звіту Центру, і кивнула командиру:

     - Підпалюй.

     Той порачкував з ванної, кинув запалений сірник і метнувся до виходу.