Розділ 25. Перетин світів близький

     Щаслива родина радісно обіймалася.

     Андрій з Лізою порачкували, щоб не заважати сім'ї.

     – Я – щаслива. А ти?

     Андрій кивнув головою.

    Вони почали повільно підніматися в гору, у туманний ліс. Насамкінець вони ще раз озирнулися.   Діти Поливанови підстрибом вели маму до лялькового будиночка в низині.

    – Що тепер? – спитав Андрій, коли вони майже зникли з очей одне одного.

    – Тепер треба повертатися.

    – Як?

   – Ми ж живі там, у минулому світі? Виходить, нам треба повернутися. Добре ще, що перетин світів близький…

    – Як ти сказала? Перетин світів?

    – Так. Як би ми сюди потрапили, якби вони якимось чином не стикалися один з одним?

   – Ти хочеш сказати, що переміщення можливе в тих світах, з якими якимось чином контактує наш світ?

    – Мені це здається очевидним. А тобі?

    – Не знаю.

    – Так і я не знаю. Але, логічно…

    – Логічно ти маєш рацію. А як нам уберегтися від погоні?

    – Давай спочатку повернемося, – відповіла Ліза і чіпко схопила його за руку.

    – Ви – нікчемні розтяпи і зовсім не професіонали! – вичитувала свою групу захоплення Гуріна.

  Вони стояли в залі Лізиного будинку і з розчаруванням розглядали обстановку. Каша в каструльці була свіжозвареною. І заварник був лише наполовину порожній. І навіть зберіг залишки тепла. Ірина В'ячеславівна принюхалася до чаю. Свіжий.

    – Вони тут сьогодні були! Вони були зовсім недавно! Як можна було проґавити їх!

    Була б її воля – вона б повбивала цих «горе» - спецназівців. Як вони раніше у військах служили та нагороди мали? Упустити двох підлітків, у яких немає жодної спецпідготовки! Розуму незбагненно!

    Гуріна зазирнула у ванну. У воді лежали тенісні м'ячики. Звісно! Вони не просто втекли! Ці двоє продовжували тут свої досліди. І хто знає? Можливо, вони мали успіх? Їй були потрібні ці підлітки! Вкрай потрібні!

    Вона зв'язалася з Говоровим та керівництвом Центру.

    – Добре, дійте на свій розсуд, – дали їй добро на піймання втікачів.

   Але діяти на цивільній території було важко. Будь-якої миті сюди могла приїхати мати Лізи з вітчимом. Як їм тоді пояснювати виламані вхідні двері? Чи доведеться щось вигадувати? А вона дуже не любила виплутуватися з таких ситуацій. Вона ж була вченою, а не якоюсь «Микитою»-ліквідаторкою! Хоча, Ірина В'ячеславівна знаходила певну подібність свого характеру до характеру героїні популярного бойовика. Холоднокровності їй було не позичати!

    – Що ж тепер робити? Ваші пропозиції? – суворо спитала вона у командира взводу. – Де вони можуть бути?

    – Я звідки знаю? – здивувався той. – Де завгодно.

  – Думайте! Основне питання: чи вони знають, що ми їх знайшли? Якщо знають, то треба шукати, де вони можуть ховатися. А якщо не знають, тоді треба думати, де вони можуть ховатися всю ніч.

    – Та де завгодно! Хоч на пляжі! – брязкнув хтось.

    – Чому на пляжі? – стрепенулась Гуріна. - Обґрунтуйте.

    – Та я просто так сказав...

    – Ні. Просто так нічого навіть само собою не говориться. Чому на пляжі?

    – Ну, може, вдень вони ховаються. А ввечері захотілося сходити скупатися?

   – Так, так, у холодній воді, коли вдома є гаряча вода у ванні. До того ж, вони, схоже, і так із ванни не вилазять, – скептично промовила Гуріна і раптом осіклась.

    Хоча …. Хоча, якщо вони дізналися якось, що їх уже знайшли, то де б вони могли продовжити досліди, якщо треба було це зробити? Звісно! На пляжі!

    – А ти не такий безнадійний! Швидко на пляж! - скомандувала вона.

   – Зараз подивлюся, де він тут знаходиться, – розгорнув карту Зеленогорська командир. – Та тут зовсім недалеко! З півкілометра буде. Зараз вийдемо, повернемо ліворуч і прямо цією вулицею дійдемо до річки.

    – Двері, хоч би, приставте до варцабів. Лишень, тихо. І вперед! - скомандувала Гуріна і першою вирушила з дому.

    Була п'ята ранку. Займався світанок. Часу на захоплення втікачів майже не лишалося! Завжди були любителі ранньої пробіжки або плавання. Треба було поспішати…