Розділ 24. Часу немає

     Андрій та Ліза з жахом переглянулись. Вони були вражені. Обидва здогадувалися, що швидше за все жінці доведеться пожертвувати життям, щоб побачитися з дітьми. Але, мати Поливанових відразу відчула суть, що так лякала їх? І чи смерть була насправді суттю?

     - Що я маю зробити?

    - Для початку Вам треба буде просто побачитися. А потім Ви вирішите, як треба вчинити. Ми самі ще нічого не знаємо про різні світи та часи. І про ті світи, що перебувають на перетині простору та часу.

    - То як же мені потрапити до них?

    Молоді люди замислились.

    - Ви знову можете нам не повірити. Для цього нам треба буде зробити наукові досліди.

    - Ходімо, - рішуче схопила Поливанова їх за руки.

    Молодим людям не залишалося нічого іншого, як вести її до них додому.

    Вони йшли в тиші безлюдними вулицями і дивувалися нереальності того, що відбувається. Коли вони вже повинні були виринути з кущів парку і опинитися за десяток метрів від будинку, Андрію почувся тихий шум незрозумілої метушні. Він різко зупинився і стиснув попутниць за руки, закликаючи їх до мовчання. 

    Залишивши попутниць, він постарався без галасу зробити кілька кроків. І майже натрапив у кущах на кількох людей, що ховалися там. Йому пощастило, що їхній ватажок відволік своїх, і ті не помітили хлопця. Командир жестом скомандував готуватися до нападу, і чорні постаті безшумно перебігли через дорогу і почали перелазити через Лізин паркан.

    Як вони його не помітили? Як вони їх знайшли?

    Андрій з серцем, що ледь не зупинилось, позадкував до Лізи і Поливанова і пошепки повідомив їм страшну новину. Їх виявили.

    - Як? – страшним пошепком запитала Ліза. – Ми ж все робили, щоби …

    Андрій знизав плечима. Мабуть, у Центру можливості були кращими, ніж уявляли втікачі.

    Намагаючись не зачіпати кущів, втікачі кинулися назад. Вони дісталися протилежного виходу з парку і кинулися паралельною центральною дорогою до міського пляжу.

    - Треба тікати! – хапаючись за лівий бік після бігу, хрипко промовив Андрій.

    Ліза лише змогла згідно кивнути. А Поливанова взагалі нічого не розуміла.

   -  Слухайте уважно. За нами женуться. Часу немає! Можливо, ми матимемо єдину спробу потрапити до Ваших дітей.

   Жінка швидко закивала головою. Вона була згодна на будь-що, аби побачити їх живими, доторкнутися до них, обійняти їх, погладити по волоссю!

     Вони поспішили на пляж.

    Дякувати Богу, що зараз тут не було любителів нічного купання. Вночі вода у річці була досить холодною.

    - Нам треба буде затиснути пахвами це каміння, - Андрій швидко назбирав невеликих камінців, розміром з їхніми тенісними м'ячиками і простяг попутницям, - до втрати свідомості, лягти у воду і щосили уявити, як ми опиняємося в сірому тумані. Виходимо з нього і в низині бачимо Ваших Дашу та Сергія.

    Поливанова слухняно кивнула.

    -  І не відпускати одне одного. Зрозуміли? Весь час тримаємося за руки.

   Вони не роздягалися. Часу не було зовсім! Вони ввійшли в холодну воду, лягли біля самого берега, взяли Поліванову між собою, міцно взялися за руки і щосили стиснули каміння.

    Свідомість майже миттєво покинула їх.

    - Даша та Сергійко, покажіться! - подумки прокричала Ліза.

    Вона вже брела у знайомому тумані. Руками вона відчувала Андрія ліворуч та Поливанову праворуч. Але, крізь клуби густого сірого повітря, поки що не бачила їх. Однак, Андрій виринув зовсім поруч з нею.

    А Поливанова не з'являлася. Її рука здавалася зовсім неживою. Ліза злякалася. Чи не померла та передчасно від попереднього стресу? «Гей, прокиньтеся! Прокиньтеся! Зараз Ви повинні побачити своїх дітей», - почала вона подумки закликати Поливанову.

     Через кілька миттєвостей заклик подіяв.

    - Де ми? Чи ми вже там? Тобто тут? – почули її молоді люди.

    - Кличте дітей!

    І тепер уже втрьох вони почали звати Сергія та Дашу.

    І ті з'явилися! Вони радісно рушили назустріч Теплову та Лізі. Але, помітивши з ними ще одну мандрівницю, вони зупинилися і перезирнулися. Жінка здалеку нагадувала їм матір. Невже Андрій та Ліза знайшли її?

     Мати і діти помчали одне до одного, а Ліза розридалася від надміру почуттів.

     - Ну, ну, все ж таки добре! - спробував заспокоїти її приятель.

    - Ми зробили це! Ми знайшли їх! Тепер ми можемо бути вільними?! Мене весь цей час, наче, щось не пускало далі. Я завжди відчувала, що маю допомогти цим дітям зустрітися з рідними, з того самого моменту, коли вперше побачила їх у місті-примарі. Все! Ми вільні!

   - Стривай! Але, вони ж мають ухвалити рішення. Мати чи повернеться у свій світ, чи залишиться з ними. Хіба не ми маємо їм у цьому допомогти?