Розділ 23. Поливанова

     - А зараз? - автоматично запитала Ліза, зовсім спантеличена несподіваною зустріччю.

    - А зараз – ніяка. Я – людина, яка не змогла вберегти своїх дітей. Хіба такій людині потрібне прізвище, ім'я, рідня?

    - Що Ви, це всім потрібно, - схопила жінку під руку Ліза і посадила її на найближчу лаву.

   Як взагалі могла статися така зустріч? Вони цілий день намагалися знайти хоч якісь адресні сліди Поливанова, і нічого не знайшли. І тут, уночі, у парку міста, в якому вони самі майже випадково опинились – така зустріч!

    - Слухайте, так нам потрібно Вам багато про що розповісти! - поспішила Ліза, ніби їх зараз знову мали розлучити. – Ми ж саме Вас і шукали! Ми знаємо, де ваші діти.

    - Правда? - схопилася жінка. – Вони живі? Вони вже великі! А звідки їх знаєте? І як мене знайшли?

     -  У нас немає відповідей на більшість Ваших питань, – зізнався Андрій.

     - Слухайте, Ви тільки повинні мені повірити. Просто так серцем.

   Поливанова кивнула. Вона, ніби звернулася з якоїсь сплячки, і намагалася зараз вгамувати божевільне биття серця.

    - Вони зараз перебувають у іншому світі.

    - Що це означає? - схопила Лізу змучена мати.

   - Вони... не живі... у нашому світі. Але Ви можете з ними зустрітися. Вони так хочуть цього. Вони нудьгують.

    - Я теж, - заплакала жінка, що спалахнула. - Мені так їх не вистачає!

    - Вони постійно думають про Вас. Їм нічого не загрожує. Вони нічого не потребують.

    - Вони... мертві?

   Ліза затнулась. Як можна відповісти матері – так? І чи мертві насправді Даша та Сергій, якщо вони недавно спілкувалися з ними – живими?

   - Мені здається, вони стали примарами тут. А у тому просторі вони живі. І вони хочуть зустрітись з Вами. А ваш чоловік? Він згадує про них?

    Жінка скорботно нахилила голову.

    - Він теж помер. Але до мене він не приходив. А до Вас приходили  покійники?

   - Ні, - похитала головою Ліза. – Ми просто зустрілися з Вашими дітьми у місті-примарі. У тому, що було затоплене…

     - Та Вас тоді ще на цьому світі не було! - заперечила жінка.

    Їй раптово спало на думку, що її жахливо розігрують.

    - Це місто-примара в іншому часі. У тому, що зупинився.

    - Що?

    - Та я б сама не повірила, якби не опинилася там. І Андрій. Там я зустріла Ваших дітей.

    - Як їх звати? Як вони виглядають? – недовірливо запитала Поливанова.

     І Ліза зрозуміла – жінка їй не вірить.

    - Даша та Сергійко. Їм тоді, як і раніше, було близько восьми років. І вони любили кататися на гойдалках у дитячому садку.

  - А зараз? Як вони зараз виглядають? - почала розпитувати їх жінка. Її, перш за все, божевільний вигляд обличчя, почав набувати осмисленого виразу.

    - Зовсім недавно я бачилася з ними, і вони були трохи старші. Років десяти – одинадцяти.

    - А тут їм було б більше двадцяти п'яти…. І я б, напевно, була б уже бабусею.

    По обличчі Поливанової потекли сльози.

   - Слухайте, що трапилося – того не змінити. Але, Ви можете з ними зустрітися в іншому просторі та часі.

     - Як? Я маю для цього померти? - здогадалась мати.