Розділ 13. Подальша втеча

     Виїхавши за поворот, В'ячеслав піддав швидкості.

     – Я вже думала – нас вирахують, – зізналася Ліза.

     – Я теж, – відповів В'ячеслав. – Вас зараз тут почнуть шукати.

     – Куди ж нам подітися?

     – Не знаю. Але тільки не на вокзал.

   Не доїжджаючи до центру найближчого містечка Василенко розвернувся і зупинився на пристані.

     – Вже знаю. Швидко біжіть на пором. Наступний буде лише за годину!

     – Але ж у нас немає навіть грошей?

     – Тримайте!

     Молодик витяг із гаманця кілька купюр.

     – Цього вам вистачить спочатку.

     – Дякую! Ти справжній друг!

     – І, гей! Якщо у вас буде все нормально, дайте мені знати!

     – Як?

     – Ну, вигадайте. Надішліть мені знак оклику!

     Підлітки кивнули і побігли до парома, а хлопець поїхав до авторемонтної майстерні. Йому було потрібно алібі, якщо його перевірятимуть. До того ж, запаска справді була проколота.

  Отримавши нову запаску, В'ячеслав заїхав у кафе та купив пару кілограмів морозива. Запакувавши його в термопакет, він неквапливо поїхав назад. Проїжджаючи повз пристань, він переконався, що паром уже відчалив від берега.

     Чудово! Можна було повертатись.

     – Як гадаєш, його не запідозрять? – непокоїлася дівчина.

     – Думаю, у нього готове алібі з цього приводу. Куди подітися нам? Ми невдовзі причалимо.

     Підлітки озирнулися. За кілька хвилин вони причалять. І що ж тоді?

     – Дивись!

     Андрій глянув туди, куди показувала Ліза.

     – Що?

     – Парк розваг!

     – І що? Ти хочеш покататись? Дуже вчасно!

     – Саме! Канатна дорога!

   Хлопець глянув далі. Справді, за кількасот метрів від пляжу була канатна дорога. А вона, як правило, триває не один кілометр!

     – Ти – геній! – закричав він і радісно притиснув Лізу до грудей.

  Щойно дочекавшись швартування порома, вони помчали до канатної дороги. Звичайно, швидкість на ній була невелика. Але за двадцять хвилин вони будуть дуже далеко від свого Центру.

    Щойно дочекавшись у касі здачу, молоді люди помчали до підвісної дороги і зайняли сидіння.

    – Прістібнися! – скомандував Андрій і міцно притягнув подругу до себе.

    Він знав, що вгорі буде холодно.

    Для Лізи ці хвилини тривали нескінченно довго. Під ними пропливали ліси та невисокі гори.

    – Краса!

    – Так!

    – Уяви, ніби ми з тобою просто на відпочинку.

    – Так, і за нами зовсім не женуться. Реально, а куди нам подітися далі?

    – Приземлимося, а потім побачимо.

  Незабаром вони помітили невеликий пагорб із мотелем або спортивним центром, де всі виходили.

     – Кінцева зупинка, – прокоментував він.

    Щойно висота знизилася до мінімальної, друзі зістрибнули та вирушили до будівлі.

    – Думаєш, сюди не повідомили?

   – Думаю, вони ловитимуть нас нишком. Адже, якщо вони розтрублять про нас, то всі дізнаються про існування Центру.

   – Точно!

   – Нам треба купити щось з одягу. Ідемо до розпорядника, дізнаємось, що тут є. Тільки нам не треба поспішати!

   Ліза з розумінням кивнула.

    Говорили тут на суміші польської, угорської та української. Тому підлітки губилися в здогадах, на території якої держави вони знаходяться. Але ж, не спитаєш! Може, Словаччина? Чи все-таки наше Закарпаття?

   У невеликій крамниці вони купили собі спортивні костюми і постаралися дізнатися, як тут можна розважитись. Продавець показав їм щось на зразок літака.

    – А де це?

    – Там! – махнув рукою той.

    – Тікаємо далі!

   Вони попрямували за гостьовий будинок. Там, на схилах лісу, гуляли кілька інструкторів з різних видів спорту. І тут втікачі помітили дельтаплани.

     – Ось про що він казав!

     – Летимо?

     – А ти літав?

     – Ні, але ж треба спробувати! – рішуче схопив її Андрій, і вони поспішили до інструктора.

   Той щось намагався їм пояснити з правил техніки безпеки, як вони зрозуміли. Але вони дали йому грошей, і він замовк, швиденько надів на них спорядження, і показав, куди їм треба летіти. Там, за кілька кілометрів звідси, утворилася «стоянка» дельтапланів, що приземлилися.