Розділ 4. Цікаві питання

У вільні хвилини Андрій завжди подумки повертався до образу Лізи. Згодом він поступово тьмянів. І хлопець пам'ятав тепер лише її живий погляд її великих світло-карих очей та каштанові локони… Як вона тепер? Чи пам'ятає про нього? Чи постаралася все забути, як страшний сон?

     Ті кілька днів, що вони були в місті-тіні, так зблизив їх, що зараз він відчував Лізу рідною людиною, хоч вони й не бачилися з моменту прощання в лікарні. Такі пригоди не забуваються!... Він був у цьому певен!

     Минув рік….

     – Я хотів би, щоб ти прочитав ці книги, і висловив про них свою думку, – сказав Віктор Іванович на черговому занятті.

     Андрій узяв до рук книжки і почав їх розглядати.

     – Життя після смерті – Реймонд Моуді. І Роуч Мері. Життя після життя – Реймонд Моуді. І Рой Абрахам Варгіз. Хм-м. Чи різні автори називали свої книги однаково?

     – Так, багато хто з них так чинив. Зараз існує приблизно 200 книг із цієї тематики.

     – І Ви хочете, щоб я прочитав їх усі? – здивувався Андрій.

     – Ні, звичайно! Але ці книги – перші та класичні, так би мовити. Інші автори лише доповнювали їх, на мою думку. Хоча, не завадило б і їх прочитати…

     – Взагалі, я вже читав Моуді. – зізнався хлопець.

     – Так? Що ж ти про це не сказав?

     – Не думав, що це має для Вас якесь значення.

    – ТУТ все має значення! Для нас, і мене, важливі будь-які твої зауваження та міркування. Я тобі вже казав якось, що твій досвід був унікальним. Подібного ще ніхто не описував. То що ти думаєш з приводу висловленого доктором Моуді?

     – Ну, він описав переживання та бачення своїх пацієнтів.

     – І?

     – І вони були дуже схожі. Нині вже є пояснення цієї схожості.

   – Так, все пояснюється однаковою біохімією процесу вмирання та відповідним викидом гормонів та біоактивних речовин, покликаних підтримати життя.

   – А яка особисто твоя думка про це?

   – А я поки що не знаю. Тобто, не знаю, чим може бути викликана схожість видінь тунелів та світла. Я багато читав і про звуження внутрішнього сприйняття зору на момент смерті, і про все інше. Але так кажуть вчені. А я – не вчений. Я просто випробував те, про що розповідав.

    – А чи є в тебе бажання розібратися в цьому?

    – І Ви питаєте мене про це зараз? Протримавши рік у своєму центрі?

    – Так. Саме зараз.

    – Є таке бажання. Добре, я почитаю та розповім Вам про свої враження.

    Андрій сказав Говорову правду. Бажання розібратися в нього було. Але, не стільки – для себе, як для того, щоб розібратися, що трапилося з дітьми Поливановими. Сам він цілком міг прожити без знань про «потойбічний світ». Хоча, пережиті пригоди досі хвилювали його. Але що реально його хвилювало, то це те, що маленькі діти, як і раніше, «застрягли» самі в страшному місті-тіні.

    Хто знає? Може, воно вже повністю зруйноване чи пішло під воду? Андрій розповідав новим приятелям про свої пригоди у тумані. І ділився з ними своїми страхами щодо долі дітей…

    Потім він згріб книжки і подався до своєї кімнати.

    Його приміщення було зовсім невелике – метрів десять квадратних. Він пам'ятав, як його мати все мріяла, що вони продадуть квартиру та куплять велику хату. Він же тепер розумів, що розміри кімнат не мають значення для особистого комфорту. Головне, щоб йому було зручно і спокійно.

    У його скромних апартаментах було найнеобхідніше - ліжко, крісло, стіл, комп'ютер, стелажі з книгами, штучний акваріум і справжня морська свинка. Так, йому дозволили тримати дрібну тварину. Він спочатку хотів було взяти кота, але вчасно схаменувся, що від того скрізь буде багато вовни. А на шерсть у нього починався чих. Тому Андрій зупинив свій вибір на свинці.

   Він попросив, щоб йому вибрали все ж волохату і чубату. У результаті йому принесли чудове створення, помірковано кудлате, темно-коричневого забарвлення, з білими плямами, і темно-вишневими очима, що нагадували дрібну зрілу вишню. Весь незвичний і, навіть, аристократичний вигляд звіра вимагав відповідного імені. І Андрій назвав його Бароном.

  Забавні це звірята були. Барон моментально піддавався дресируванню, був дуже доброзичливий, любив, коли його пестили по голові. У такі хвилини він, при кожному русі, підводив голову, наче легенько човгав, і курликав.

     – Ой, яка милота. Він у тебе прямо, як кіт. Тільки той треться, а цей – бодається, – розчулилася Дана.

    Підлітки часто приходили до нього. Іноді він ішов до них. Без Тима та Дани він не зміг би адаптуватися й досі. Хлопець не міг вибачити Віктору Івановичу їхні методи «запрошень на роботу». Щоправда, Говоров дотримав своє слово, і Андрій міг іноді спілкуватися з батьками. Ось тільки із Центру його не випускали поїхати додому.

    Не можна сказати, що життя в Центрі було нудним. Він з хлопцями регулярно дивився нові фільми, вони постійно гуляли в неосяжному лісопарку Центру, плавали в басейні. Порівняно з його колишнім життям він взагалі розкошував. Тільки два моменти викликали в нього гнітючу тугу – неможливість обійнятися з батьками і побачитися з Лізою.