Розділ 1. Андрій

     Отже, Андрія заштовхали в машину, затулили йому рота і притиснули до носа щось м'яке, з солодким запахом. Кілька секунд він намагався пручатися, але раптово його охопила непереборна сонливість. Він миттю провалився у темряву.

     Прокинувся він уже вранці. Розплющивши очі, він побачив, що лежить на ліжку в білій кімнаті. Обстановка та стіни зовсім не були схожі на його кімнату у гуртожитку. Одне біле ліжко. Світла тумбочка та шафа. Квіти на підвіконні, акваріум з екзотичними водоростями…

     Через кілька хвилин Андрій згадав, що його викрали.

     Він підхопився, підійшов до вікна і відсунув штору. Перед будинком знаходилася велика галявина, а за нею – живоплот. Місце йому було зовсім незнайоме.

     Але, ось двері відчинилися, і до кімнати зайшов... доктор Говоров.

     – Ви? – здивувався Андрій.

     – Навіщо ви мене сюди відвезли?

     – Тому що, як з'ясувалося, ти уявляєш цінність для науки нашої держави.

     – Ось як? – обурився юнак. – А хіба не можна було це сказати у мене вдома?

    – Розумієш, Андрію, є речі, які стосуються державної таємниці. І навіть твоїм батькам її не треба знати.

    – А як Ви собі це уявляєте? Ви думаєте, що якщо вкрали мене, то мої батьки залишать це просто так? Ви мою маму не знаєте! Чому Ви їм нічого не сказали?

    – Андрію, результати твоїх тестів були опрацьовані остаточно лише вчора. В нас просто не було часу. Ось, ми й взяли тебе гарячими слідами.

    – Навіщо?

  – Не дай Боже, влипнеш зі своїми однокурсниками в яку-небудь історію, а потім поратися з тобою!.. А так – одразу будеш у нас під контролем.

   – Чому я маю бути у вас під контролем? Я вільна людина! І можу робити все, що я хочу! А я хочу потрапити до себе на навчання! Негайно! - вигукнув Андрій, подумавши, що якщо він почне зараз спілкуватися з Віктором Івановичем, то той прислухається до його «волевиявлення» і відпустить.

     Але Говоров лише тихенько засміявся.

    – Ох, юначе, Ви такий наївний! Правила написані для пересічних обивателів.

    – А я хто?

    – А Ви – унікум, дуже потрібний нашій державі.

    – Державі ми всі потрібні. А держава думає про те, що мені потрібно?

   – Але Ви ж розумієте, що держава має керуватися найвищим інтересом. А всі ми маємо служити їй.

   – Я так не вважаю. Нехай держава спочатку подбає про мене, щоб я відчував, що я їй щось винен.

   Говоров знову засміявся.

    – Завжди нашим вищим обов'язком вважався захист Вітчизни! Без жодних там Ваших роздумів із цього приводу.

    – Ось саме так – Вітчизни! Але не держави! Для мене Батьківщина – це наша земля. Але, аж ніяк не депутати, силові структури та інші органи влади!

    Лікар трохи здивувався від цих слів юнака.

   – Я, якщо хочете, загалом у цьому сенсі – анархіст. Моїх дідуся і бабусю їхня держава навчала, лікувала власним коштом, давала багато пільг. Тому вони любили і цінували Радянський Союз. Що робить зараз «моя» держава? Тільки тягне всі сили з батьків. Чому тоді я щось винен такій державі? Ще мій дід казав: «Держава для людей, а не люди – для держави»!

    – Ох, не чує Вас СБУ, юначе! – докірливо похитав головою Віктор Іванович.

    – Не лякайте мене. І в чому я маю захищати її інтереси?

   – У найважливішій та глобальній таємниці всього людства – таємниці смерті. Давай я поясню тобі перспективи свого подальшого життя і, можливо, роботи. Ти знаєш те, чого ніхто не знає. Тому ти нам потрібен. Сам розумієш, у разі відмови з нами працювати ми не можемо відпустити тебе. І питання про те, що з тобою робити, повисне у повітрі…

    Якщо ти співпрацюватимеш з нами, ти нічого не потребуватимеш. У тебе завжди буде цікава робота, чудово оплачувана, подорожі (звичайно, під нашим наглядом!), Спілкування з цікавими людьми, навчання, яке тільки забажаєш (якщо забажаєш!) ...

     – А що буде з моїми батьками?

     – З ними все буде чудово. Якщо співпрацюватимеш з нами.

     – А я зможу з ними бачитись?

     Говоров замислився.

     – Перший час – по Скайпу.

     – Ви ж мене нікуди не випустите одного!

     – Якийсь час, поки ми не переконаємося, що ти не захочеш продати секрет комусь ще.

     – Тобто ніколи, - похмуро констатував Андрій.

    Хоча йому йшов вісімнадцятий рік, він чудово розумів серйозні речі. Будь-які форми шпигунства, навіть – медичного чи філософського, завжди були небезпечними.

    – Я повинен подумати.

    – Подумай, - погодився для вигляду Говоров.

    У душі він подумав, що хлопцю все одно подітися нікуди. Виходу із цього центру не було.

    – Давай, я покажу тобі те, від чого ти намагаєшся відмовитися.