1

Я страшенно нервуюся, коли мій чоловік ще зранку починає возитися зі своїм велосипедом. Ця його вело-хвороба почалася ще до мене. Хтось з його друзів придумав, що Міші треба велосипед і приперли йому на сороковий день народження того монстра. Нічого особливого, звичайний німець з алюмінієвою рамою, ріжками і велокомп'ютером, навіть без амортизації... Спочатку він їздив ним тільки на роботу. Потім понесло його по наших волинських лісах і болотах. Я думала, це минеться. Але він упертий, як усі оті велосипедисти. Вже років з двадцять п'ять мене з ним зраджує. Інші чоловіки он город орють, картоплю садять, а він поля борознить шинами. Як паркана доробити, то немає часу, а гасати лісами, то з радістю.

– Куди зібрався? – питаю. Стараюсь не сердитись, але не виходить.

– А що? Весна прийшла, пора вже і коня вигуляти.

– А мені що робити?

– Займись чимось... Можеш зі мною проїхатися.

– Я? На велосипеді?! – це він спеціально бовкнув, бо знає, що я це не люблю. Але в голові у мене промайнула одна думка. – Добре, давай, поїду з тобою.

У Міші аж насос з рук випав, але він швидко прийшов до тями і сказав:

– А скільки кілометрів ти хочеш проїхати?

– Не знаю, скільки зможу. Може сім, а може десять.

Настрій в чоловіка погіршився, бо менше двадцяти кілометрів він вже давно не їздив. Але пішов у гараж і викотив звідти мою запилену дамку.

– Ну то я піду якісь канапки зладнаю, поки ти тут возитимешся з велосипедами.

Білий хліб мені і чорний для Міші. Одні канапки вегетаріанські, а інші нормальні. Запакувала все гарненько, понабирала у фляги води і почала думати, що одягнути на свої округлі литки, щоб і гарно було і зручно.

Добра година пройшла в цій підготовці. Велосипеди готові, я одягнена в спортивний легкий костюм, а Міша замислено вибирає маршрут. Маршрут справа відповідальна, щоб менше машин було і іншою дорогою додому повернутися; не так вже й легко придумати. Але він майстер у цьому і вже за десять хвилин ми вирушаємо.

З кілометр призвичаювалася до свого сідла, але з кожним натиском педалі і обертом колеса тіло пригадує, як це їхати на велосипеді навіть після шістдесяти років. Пройшло хвилин п'ятдесят і я відчуваю, що стомилася, а Міша собі хоч би що, їде, говорить ще й встигає на ходу води ковтнути. Ну, чую, що вже все, приїхала, зупиняємося.

– Я думав, що ми доїдемо до озерця в лісі...

– Тут теж гарно, – кажу, відсапуючись, а на спідометрі чоловіка вже аж дванадцять кілометрів.

– Непогано, стаємо тут, чаю зваримо, – і пішов галузки для багаття збирати.

Я припаркувалася, дістала газетку і стала «накривати на стіл». Розклала канапки на обличчя кандидатів в президенти. Сосни, підігріті сонцем, пахнуть смолою і солодкуватою свіжістю. Мурахи сновигають під ногами, дятел простукує кору дуба: «т-ррррру, т-рррру». Невдовзі затріщало багаття і стало звиватися кучерями білого диму.

– Ір, а добре, що ти сьогодні поїхала зі мною, давно ми отак не сиділи, – сказав і налив мені свіжогозавареного зеленого чаю. Міша пив чай, хвалив канапки і насолоджувався цим спокоєм, що завжди ховається в гущавині лісу. Перекусили, відпочили, закинули селфі на фейсбук, щоб подражнити друзів, і рушили додому.

Їдемо, вже попа болить з незвички і від ґрунтової дороги, але якось так приємно і гарно стало всередині, що навіть втома не могла заглушити це відчуття. Вже в хаті мій милий спитав:

– Ну що, Ір, поїдемо ще?

– Поїдемо! Нащо нам та картопля, восени купимо, – вигукнула я не вагаючись, а сама подумала: «Як добре на пенсії».