Розділ 42

Я не знала, як мені реагувати на новину, що сказала Олена. Для мене вона завжди була Оленою Миколаївною, помічницею батька, яка час від часу допомагала мені. Але той факт, що вона є моєю матір’ю, рідною людиною, яка подарувала мені життя, не давав мені спокою, й водночас я була просто здивована і серце моє раділо. Ми всі інколи робимо помилки, але важливо їх збагнути, не дати нашій помилці перекреслити все життя.

 Після учорашньої розмови я так й не змогла отямитися. Олена – моя мати. Ця думка увесь час крутилася у моїй голові. Я була безтямно рада, що мама жива, але так й не змогла її зрозуміти: чому вона раніше мені нічого не сказала? Я цілу ніч не змогла заснути, мені хотілося плакати, але плакати від щастя. Я втратила батька, проте знайшла Ігоря, вперше закохалася, втратила Ігоря, але знайшла матір та бабусю, й нових друзів. Як говорять, немає лиха без добра…

 Наступного ранку я мчалася до офісу. Мені так хотілося обійняти матір й сказати їй, що я не ображаюся на неї, дуже люблю, що вона мені потрібна. Я ніби ракета залетіла в офіс. По дорозі в кабінет навіть й не помітила секретарку, яка намагалася щось мені повідомити, але я її не чула – моя голова була зайнята зовсім іншим. Вона щось крикнула мені навздогін, та я не зрозуміла що саме. Я забігла до кабінету й радісно рикнула «Мамо!», але тут же й розчарувалася: в кабінеті не було нікого. Мабуть, це й намагалася мені сказати секретарка. Слідом за мною зайшов Гліб. Він ще ніколи не бачив мене такою, я ледве вимовила «Привіт», намагаючись швидше привести дихання в порядок.

- Гліб Вікторович, а де ма… тобто, де Олена… Миколаївна, – хапаючи повітря, спитала.

- Вона поїхала на зустріч, – намагаючись виглядати спокійним, відповів Гліб.

- Яка зустріч?

- Розумієш, Кіро, - він запропонував мені присісти й тут же швидко зачинив двері до кабінету. Вигляд у нього був схвильований, він не знав, що говорити далі, але все ж таки, витримавши паузу продовжив: - у нас дещо сталося, одна неприємність…

- Яка? – не витримавши, я перебила його, тому що мені цікаво було дізнатися що саме сталося.

- У нас деякі проблеми із заводом. І зараз Олена Миколаївна там.

- Які проблеми? – нічого не зрозумівши, спитала у нього в надії, що він дасть детальну відповідь. 

- Учора на завод напали рейдери. Вони зупинили роботу й вигнали всіх робітників, залишивши тільки декількох людей.

- І що вони вимагають? – схвильовано спитала я, й відчула, як серце моє защеміло.

- Вони виставили кілька умов, й одна з них – це приїзд Олени.

- І Ви так спокійно про це говорите?! – я просто не витримала та зірвалася, хоча розуміла, що Гліб Вікторович ні в чому не винен. – А чому Ви не поїхали з нею?!

- Ще одна їхня умова, – незадоволено кивнув Гліб Вікторович.

- Але це ж незаконно! Я так розумію, що вони силоміць намагаються відібрати завод?

- Я точно знаю, що це головний задум, але… - Гліб замовчав.

- Що «але»?

- В цій справі замішаний Давидов. Ніхто не схоче встрявати у цю проблему, навіть закон, – ледве чутно проговорив Гліб. – Й, будь ласка, не потрібно мені викати. Я відчуваю себе старим. Добре?

- Добре, – посміхнувшись, відповіла Глібу. Він вийшов із кабінету і я залишилася наодинці…

 Я чудово розуміла про що він каже. Давидов хоч та паскуда, але він – впливовий чоловік й нікому не дасть втрутитися у свою справу. У мене був один варіант: віддати документи Давидову в обмін на маму та завод й, звичайно, на нашу безпеку. Я навіть не задумувалася чи правильно роблю, а просто поспішила забрати документи з банку, куди декілька днів назад їх помістила.

Як я й думала, Давидов був на заводі. Охорона, яка була виставлена ним, тупо подивилася на мене й це мене ще більше розлютило.

- Я, Волкова Кіра Ігорівна, – сказала охоронцю та помітила, як він почав обдивлятися мене з голови до ніг. Він засміявся, а потім сказав, що я можу пройти.

 Я увійшла в кабінет. Моє очікування того, що Давидов теж буде тут, виявилося немарним. Всі, хто знаходився в кабінеті, повернулися на мене як один. Мама, Давидов та ще декілька чоловіків явно не чекали мене побачити. Я подивилася на маму й посміхнулася їй, а потім перевела погляд на Макара Петровича.

- Невже це донька Соколовського? - з єхидною посмішкою запитав Макар Петрович. – А ми тут вирішуємо, що нам далі робити із заводом.

- Кому це «ВАМ»!? - ледве не закричавши, прогриміла. Двері за моєю спиною гучно зачинилася.

- А чому ми такі нервові? – Давидов, сказавши ці слова, очевидно, хотів познущатися з мене. – Ви подивіться, Олено Миколаївно, - повернувшись до мами, злісно мовив чоловік, - Кіра сама прийшла. Дівчинко, невже ти така дурепа? – знову повернувшись до мене, запитав Давидов. Мені так хотілося нагрубити йому, я ледве стримувалася. Він виглядав божевільним. Невже гроші можуть так змінити людину? – Думаєш, що своїм приходом ти щось зміниш? Олена Миколаївна майже підписала документи на передачу заводу в обмін на те, що я робітників не чіпатиму. І ви залишитеся живими.

- А Ви не знали, що Олена Миколаївна не має жодних прав на передачу заводу? – після цих слів мама поглянула на мене та захитала головою. Можливо, я й сказала щось зайве, але це було необхідно заради того, щоб розізлити Давидова. І у мене це вийшло.