Розділ 40

Я дивилася на годинник й уявляла собі: яке щастя було б, якби час зупинився або можна було повернути все назад. Але годину, добу, епоху неможливо спинити, й ми повинні жити тим, що у нас є.

 Між паперами я знайшла візитку, яку мені дав тато.

- Геннадій Федорович Філатов, – прочитала я на ній.

 Не вагаючись, взяла мобільний й зателефонувала. Як виявилося, чоловік чекав мого дзвінка, адже він був знайомим мого батька та добре знав про всі його справи, ну й про мене також. Розповівши про червону теку й про те, що я не знаю, що мені робити далі, він погодився зі мною зустрітися.

- Ігор говорив, що ти можеш передзвонити. Знаєш, твій батько прораховував ходи наперед, й в цьому була його винятковість, – сказав Геннадій Федорович.

- Так, але це не зберегло йому життя, – витримавши якусь паузу, я все ж таки вирішила змінити тему. – То де ми з Вами можемо зустрітися?

- Я тобі напишу про місце зустрічі!

- Ну гаразд, до побачення! – попрощалася з чоловіком й поклала мобільний.

 Мої роздуми перервало повідомлення, яке прийшло на мобільний телефон. Філатов написав місце зустрічі, але з іншого номера, якого я не знала. Зміст був простий: «Пристань на Лівому березі. 10 година. Я знайду тебе сам».

 Я ще раз подивилася на копії документів, які лежали у червоній теці й подумала, що Давидов все віддав би, навіть свою душу, заради того, щоб інформація не дійшла до потрібних рук. Коли я точно знатиму, що мені нічого не загрожує, тоді я повернуся й перше, що зроблю, то це не дам, щоб бізнес батька зазнав краху. З такими думками я заснула в надії, що завтра хоч щось вирішиться.

 Задзвенів будильник – була 8:30. Я ще трішки полежала та зібралася з думками. Сьогодні потрібно було не тільки зустрітися з Філатовим, а й переїхати в інший готель, а хоча люди Давидова мене не шукають і я можу бути в безпеці… Сподіваюся.

 За вікном скаженів вітер й було похмуро, тому я, не роздумуючи, одягнула чорний плащ, який доходив до колін. В холі мене зустрів поглядом привітливий адміністратор.

- Добрий ранок. Я сподіваюся, що Ви нас не покидаєте?

- Ні, я Вас не покидаю, - із посмішкою відповіла.

 З нетерпінням я сіла в таксі й уже направилася до пристані. На годиннику була 9:40 й менше, ніж за двадцять хвилин, я була в потрібному місці. Від води несло свіжістю та холодом. Хвилі билися об берег й нагадували стукіт серця. Я так замріялася, що навіть не почула, як до мене підійшов незнайомий чоловік.

- Кіра Волкова?

 Я почула своє ім’я й миттєво повернулася до чоловіка. Він був у чорному довгому плащі, виглядав років на сорок, мав сивувате волосся і зосереджений погляд.

- Так, це я! А Ви Геннадій Федорович?

- Так. Приємно познайомитися.

- Мені теж, – ледве посміхнувшись, мовила чоловіку.

 Геннадій Федорович запропонував піти в ресторанчик на пристані й спокійно поговорити у затишному тихому місці. Я була не проти, тому що інстинктивно повірила, що він дійсно зможе мені допомогти – на перший погляд, чоловік викликав довіру.

- Я давно знаю твого батька Ігоря, – почав говорити Геннадій Федорович, хоча я не зрозуміла, чому він сказав «батька Ігоря», що він хотів цим сказати? – Він був хорошою людиною.

- Так, я знаю, – ледве вимовила.

- Але, це ще не все. Я декілька років працював не тільки з Ігорем, але й із твоїм рідним батьком Сергієм, – чоловік перевів подих, а потім продовжив говорити. – На превеликий жаль, я знав ще й Давидова. Я й досі не розумію, як я міг не помітити, що він «гнила людина». А колись вони були найкращими друзями.

 Я слухала розповідь Геннадія Федоровича й була ніби в якомусь трансі. Він розповів, що був їхнім начальником, що винуватить себе за те, що сталося із моїм батьком. Геннадій Федорович розповів про своє життя, відволікши мене від непотрібних страждань та роздумів. Він зіграв важливу роль і у моєму житті, адже з його допомогою Ігор Борисович зміг мене вдочерити, й саме він допоміг татові почати нове життя. Зі спогадів Геннадія Федоровича ми перейшли до сьогодення, а саме – до червоної теки, яка може знищити Давидова.

- Ти повинна пам’ятати, що не потрібно мстити. Повір мені: це до добра ще нікого не приводило.

- Я не хочу про це говорити. Ви краще скажіть мені: інформація, яка знаходиться у мене, допоможе посадити Давидова?

- Так, – спокійно відповів чоловік, але в його відповіді була невпевненість.

- Ви не впевнені?

- Кіро, це життя. І не завжди ми впевнені в ньому!

 Свіже повітря, запах води не давали мені забути навіщо я зустрілася з цим чоловіком. Мій розум був ніби затьмарений. Я не знала, як правильно вчинити. Мені набридло увесь час від когось переховуватись, від когось тікати. Інколи у мене виникало відчуття, що у мене параноя. Можливо, вже час розірвати це замкнуте коло й почати все спочатку? Але заради того, щоб розпочати все з нового та чистого аркуша, потрібно розібратися з «привидами минулого».

- Геннадій Федорович, я можу Вас попрохати про одну послугу?

- Я тебе слухаю!