Розділ 39

Тато був великим підприємцем та бізнесменом. Він тримав не тільки завод, а й володів акціями інших компаній, зокрема й фірми «Темп». Звичайно, на імперію Соколовського багато хто зазіхав, і тепер я впевнена, що серед відданих йому людей були зрадники. Саме їх я повинна була викрити.

  Я вирішила, що досить вже сидіти у дитбудинку, адже рано чи пізно мене можуть знайти саме тут, а зустрітися зі Станіславом чи Оленою Миколаївною я не дуже б хотіла.

- Тетяно Андріївно, - я підійшла до своєї виховательки, - мені потрібно з Вами поговорити.

- Я тебе слухаю.

- Я дуже вдячна Вам, що Ви мене прихистили, але мені уже час йти.

- Кіро, ти не повинна йти тільки через те, що тебе хтось розшукує, й…

- Тетяно Андріївно, але саме тут мене й можуть знайти. Я дуже не хочу, щоб із Вами щось сталося. Ви та діти – моя родина, і я дуже рада, що зможу звернутися сюди за допомогою.

- Дівчинко, але що трапилося?

- Гаразд, я скажу Вам правду. У мене є деякі документи, а точніше – компромат на одного чоловіка, який просто знищить його. Я впевнена, що він дізнався, що папери у мене.

- Як важко у цьому світі, – присівши поруч зі мною, із сумом сказала вихователька. – Ти така молода, а вже знаєш, що життя – це не мед, й воно інколи показує нам, простим людям, свій гонор.

- Так, Ви маєте рацію. Тож я повинна вже йти!

- Бережи себе, люба!

- Тетяно Андріївно, я хочу ще Вас про дещо попрохати: коли хтось навідається до Вас та буде питати про мене, то скажіть правду, що я тут дійсно була, й додайте – якщо потрібно буде, то я сама їх знайду! Добре?

- Ой, Кіро, серце у мене не на місці…

- Не переймайтеся, все буде добре. Бувайте! - я обійняла схвильовану жінку й пообіцяла їй, що обов’язкову буду обачною.

 Вже на подвір’ї я озирнулася та подивилася на дитячий будинок, подумки прощаючись із ним. Але все ж таки я була впевнена, що повернуся до цих знайомих стін.

 Я передзвонила Анжелі й ми з нею зустрілися. Мені було важко на серці, мене гнітив якийсь тягар. Зараз, як ніколи, мені потрібно було з кимось поговорити.

Зустрілися ми з нею у парку.

- Привіт, - до мене підійшла Анжела.

- Привіт. Дякую тобі, що ти прийшла.

- Нема за що, – стримано відповіла дівчина, сівши біля мене. - Як ти?

- Бувало і краще. А ти як?

- Нормально.

Наша розмова була ні про що. Деякий час ми так й не знали, з чого розпочати.

- Чому ти мовчиш? - не витримавши, спитала в Анжели.

- Кіро, вибач мені! – не відводячи втупленого собі під ноги погляду, сказала дівчина.

- Анжело, я тебе не розумію. За що ти вибачаєшся? Анжело, що трапилося? – повернувшись до неї, спитала я.

- Розумієш, до мене приходив Станіслав й розпитував про тебе.

- І що ти розповіла? - спокійно спитала.

- Я винна в тому, що я тебе ледве не зрадила.

- Ледве? Анжело, я тебе не розумію, – не витримавши, встала із лавки й почала знервовано ходити. Я справді не розуміла, що вона мала на увазі, про яку зраду говорить.

- Він змусив мене передзвонити до тебе й дізнатися де ти! – на одному подиху сказала Анжела й видихнувши, додала: – Я не повинна була цього робити.

 Я засміялась та знову присіла на лавочку. У мене просто не було слів.

- Як він тебе знайшов?

- Не знаю.

- Ти сказала йому, що ми сьогодні зустрічаємося?

- Ні.

- Ти подумала, що за це я зможу на тебе образитися?

- Так.

- Ну й дурепа!

- Що? – посміхнувшись, перепитала Анжела. – Так ти не ображаєшся на мене?

- Ні, не ображаюсь!

- Ура! Я дуже рада, що ми з тобою порозумілись! – не приховуючи свої емоції, Анжела обійняла мене. – Кіро, він все одно буде шукати тебе. Що ти будеш робити?

- Я не знаю. Я так заплуталася у всьому, у своїх почуттях, думках. Як мені правильно вчинити?

- Можливо тобі досить ховатися й все ж таки зустрітися зі Станіславом, Оленою Миколаївною і все вияснити.

- Я боюся, мені страшно почути правду!

- Правда ніколи не буває болючою, якщо ти будеш до неї ставитися спокійно, врівноважено і позитивно.

- Дякую тобі за підтримку!

- Нема за що подруго. А де ти переховувалася?

- У дитбудинку!

- Круто! Я думаю, що саме там він й буде тебе шукати!

 Приблизно через годину мені передзвонила Тетяна Андріївна та повідомила: «До дитячого будинку під’їхала машина, з неї вийшов чоловік. Він швидко попрямував до головного корпусу. Я вийшла йому назустріч та повідомила незнайомцю, що ти сама його знайдеш, якщо потрібно буде. Я зрозуміла, що така відповідь чоловіку не сподобалася й тому просто дала зрозуміти, що йому тут робити нічого. Він був дуже наполегливим й не хотів відразу йти».