Розділ 38

Відчай! Він саме зараз присутній у моїй душі. Кожного разу, коли я залишаюся наодинці, до горла підходить грудка, яка боляче ріже зсередини. Потім наступають сльози, жаль, смуток й із цими відчуттями я засинаю. Але наступного дня, як й у всі попередні, нічого не змінюється. Все повторюється знову й знову…

 Я сиділа біля ліжка Станіслава. Вже минуло декілька днів від моєї втечі з лікарні. Я навмисно навідала його, коли він відпочиває. Можливо, все тому, що не хочу, щоб він бачив моїх сліз та переживань.

- Вибачте мені, - сказала медсестра, яка зайшла до палати, - але скоро буде обхід й не треба, щоби хтось Вас бачив.

- Так. Дякую Вам, я вже скоро буду йти.

- Тоді у вас ще п’ять хвилин.

- Дякую!

 Я вийшла з лікарні й відчула, як земля втікає з-під моїх ніг. Це було жахливе відчуття: наче я така маленька, незначна людина перед життям, долею, врешті, силами природи.

Неприємні роздуми перервав мобільний телефон. Дзвонила Анжела.

- Привіт, – промовила.

- Я знайшла все, що ти просила, – сказала Анжела. – У мене інформація, взята із газет, Інтернету. Коли ми можемо зустрітися?

- Та хоч й зараз. Якщо зможеш, під’їжджай до кафе, пам’ятаєш яке?

- Так, я зрозуміла.

- Ну давай, я тебе там буду чекати!

 Я вимкнула мобільний та поїхала прямісінько до призначеного місця зустрічі. Настрій був зіпсований ще з ранку й зустрічатися з кимось не дуже хотілося, але це було потрібно. Я не розуміла, навіщо я вплуталася у цю історію, навіщо мені знову якісь нові проблеми? Інколи так хотілося все покинути та просто забути, як сон. Але з кожним разом це вдається все важче й важче. Той сон ніби весь час повторюється, від нього не можна нікуди втекти, заховатися, забути.

- Привіт ще раз, – підійшовши до мене, привіталася Анжела. – Як справи?

- Нічого, нормально. А ти як?

- Я теж непогано! - відповіла дівчина, а потім поклала на стіл теку. – Все, що я змогла знайти!

- Дякую тобі!

- Завжди, будь ласка! Головне, щоб мої труди не пропали марно, – посміхнувшись, сказала Анжела.

  Я не стала переглядати те, що знаходиться в теці у кафе, залишивши її до вечора. Анжела розповіла мені все, що сталося після тієї аварії, яка забрала життя мого батька. З її слів я зрозуміла, що преса та поліція наполягала на тому, що це лише випадкова аварія й ніхто в цьому не винен. Мені було прикро це чути, адже я пам’ятаю ту вантажівку, яка перетнула наш шлях. Той момент я ніколи не забуду, він ніби викарбувався назавжди у моїй пам’яті. Ще дівчина сказала одну цікаву річ: нібито Давидов хотів купити бізнес мого батька, але я вчасно повернулася «з того світу», тож всі його плани тепер зруйновані.

 Увечері я прийшла до готелю й одразу відкрила теку, яку віддала Анжела. У ній були вирізки з різних газет, журналів, інтерв’ю тих людей, які займалися слідством. Усі вони твердили, що водій просто не справився з керуванням й машина вилетіла в кювет, а я то знаю, як усе було насправді! Досі Давидов мене не чіпав, звісно, не беручи до уваги те, що машину, в якій я їхала зі Станіславом, просто розстріляли. Я стала непотрібним свідком. Мене здивувало ще одне: чому Олена так завзято приховувала від усіх, що я жива, а коли я знову потрапила до лікарні, то попросила лікарів, щоб ті потримали мене там якомога довше? Її поведінка була мені незрозумілою, навіть підозрілою. Можливо, вона знає те, чого я не знаю? Я подумала, що потрібно дізнатися про Олену Миколаївну. Історія, яку вона мені розповіла, звичайно, хороша, але як усе просто у неї вийшло. І що батько був таким собі меценатом та просто всім допомагав. Гліб, Олена, Станіслав – всі вони розповідають таку схожу історію. І чому я раніше цього не помітила? Проаналізувавши все, що останнім часом зі мною сталося, я так й не змогла дечого зрозуміти: чому Давидов ще й досі мене не знайшов, адже це для нього взагалі не проблема. Де б я не переховувалася, рано чи пізно, він все одно знайде мене, а тому мені потрібно надійно заховати компромат на нього. Це моя єдина надія! І яку гру веде Олена Миколаївна?

 З часом я перестала довіряти всім, крім себе.

 «Дитячий будинок, – подумала про себе. – Це єдине надійне місце, де я могла б залишити інформацію на Давидова. Сподіваюся, що ніхто не додумається шукати мене там».

 Вранці я взяла таксі й одразу вирушила до дитячого будинку. Вулиці були майже пусті, без заторів, тому я швидко дісталася потрібного місця.

- Тетяно Андріївно, - привіталася я з вихователем, - мені потрібна Ваша допомога!

- Кіро, люба, що сталося? Проходь до мого кабінету.

- Вибачте мені, що я так довго не з’являлася, але зараз мені нікуди піти.

- Я все знаю, доню, що з тобою сталося. Я тобі дуже співчуваю. Чаю будеш?

- Так, якщо можна.                                                          

Тетяна Андріївна налила мені теплого чаю.

– Дякую вам!

- Так що у тебе сталося?

- Я можу залишити у Вас деякі документи? – я вийняла із сумки червону теку, де находилася інформація про Давидова Макара Петровича. – Ви зможете її заховати десь у надійному місці.