Розділ 37

Я прокинулася в лікарні. Знову ті самі білі стіни, лікарі й знову я борюсь за своє життя. На очах були тільки сльози – сльози розпачу, страху, тривоги. Я зазнала тільки невеликих тілесних пошкоджень, а от зі Станіславом були гірше. Лікарі сказали, що у нього вогнепальна рана, тож він деякий час буде в реанімації. Я не розуміла, чому знову так сталося? Чому у мене знову намагаються забрати дорогу людину?

- Коли Ви мене випишете? – спитала у лікаря.

- Ваш стан стабільний, але потрібно ще побути в лікарні, – відповів.

- Зрозуміло. Але я питала у вас, коли Ви мене випишете?

 І знову мовчання. На запитання лікар нічого не відповів, а просто мовчки покинув палату. Пізніше я дізналася від медсестри, яка наглядала за мною, що якась жінка попросила їх, щоби вони потримали мене у лікарні й чим більше, тим краще. Я одразу зрозуміла, про яку жінку йде мова, але не розуміла, навіщо це їй потрібно?

 «Олена Миколаївна», – подумала тоді.

 Не діждавшись дозволу лікар, я просто сама пішла з лікарні, а точніше – втекла. 

 Коли іншого виходу немає, то втеча - якраз той варіант, що треба, хоча не завжди позитивно виглядає збоку.

 До ранку ніхто не зрозуміє, що я зникла, тому у мене залишався час зібратися з думками й вирішити, що робити далі. Я прийшла додому. Мене зустріла темрява, тиша та неймовірний смуток, який охоплював всю квартиру. Цілу ніч я не зімкнула очей, просидівши у цілковитій темряві. Я хотіла заховатися від цілого світу, хотіла забути все, що сталося зі мною за останні роки. Але спогади не зітреш, вони просто так не видаляються, вони – ніби пухлина, яка стискає тебе, яка не дає жити. От і в мене було таке саме відчуття!

 На наступний день я передзвонила Анжелі. Мого дзвінка вона явно не чекала.

- Алло, – почувся голос Анжели у слухавці. – Говоріть, я Вас слухаю.

- Привіт, Анжело!

 У відповідь я почула зітхання, а далі настала тиша. Вона деякий час мовчала, а потім незвично низьким голосом запитала: «Кіра? Це, це ти?»

- Так, це я.

- Як ти? Я нічого не чула про тебе після тієї аварії. Читала тільки у газетах, й то…

- Ніхто не знав, що я залишилася жива, – щоб не мучити Анжелу, сказала їй прямо.

- А про твоє так зване «воскресіння» писали всі газети. Знаєш, я спочатку навіть й не повірила.

- Я сама не вірила, що залишилася живою. Анжело, мені потрібно з тобою зустрітися. Ти зможеш сьогодні?

- А щось важливе?

- Так.

- Ну гаразд. Говори де саме?

 Я сказала Анжелі, де ми можемо зустрітися й вона погодилася. Я розуміла, що не вправі просити її про допомогу, але мені більше ні до кого було звернутися. Стас у лікарні, покладатися на Олену чи на Гліба я більше не могла. Це було якесь замкнуте коло, і я мала будь-що, але вирватися з нього, й звісно, без допомоги Анжели я не могла обійтися.

 На призначеному місці у парку я зустрілася з нею. Дівчина була трохи здивована бачити мене, але це й не було дивним.

- Привіт, – сказала Анжела. – Я, я рада тебе бачити й…

- Не потрібно нічого говорити. Я тебе розумію, що ти насправді не чекала мене знову побачити. Я повинна перед тобою вибачитися, що не сповістила про себе одразу, коли виписалася з лікарні.

- Так, – спокійно сказала дівчина. – Я навіть не знаю, що й сказати!

 Я розуміла її стан. Ми деякий час мовчали, щоб зібратися з думками.

- Я думала, тобто ми всі думали, що тебе уже в живих немає, а ти… ти жива. Вибач, звичайно, що я таке мелю, але я не знаю, що ще сказати.

- Все добре Анжело. Тебе можна зрозуміти.

- Ага. Ну розповідай усе! У тебе знову якісь проблеми?

- Без них ніяк!

 Ми пройшлися по парку і я розповіла Анжелі все, що сталося зі мною за останні місяці. Вона уважно слухала, й тільки декілька раз перебила, щоби висловити свою думку.

- Тобі, звичайно, не позаздриш. І що ти тепер хочеш робити?

- Ще не знаю. У лікарні уже досі знають, що я втекла й скоро люди Давидова прийдуть шукати мене на квартирі, якщо ще й досі не навідалися туди.

- Невже він зможе тобі щось заподіяти?

- А ти як вважаєш? - повернувшись до Анжели, промовила. – Він не пожалів ні своїх найкращих друзів, ні навіть ту жінку, яку кохав. А мене тим паче не пошкодує.

- Так може тобі краще виїхати із країни?

- Обов’язково колись виїду, але не зараз.

- Але ти – остання його ціль! І по твоїх же словах, він не стане з тобою панькатися!

- Я не можу втекти ще з тієї причини, що просто не зможу залишити Станіслава.

- Слухай, а можливо він не стане тебе, наприклад, убивати, а просто захоче, щоб ти переписала на нього весь бізнес твого батька, і все.

- Анжело, а я навіть про це й не подумала.

- Ну правильно, навіщо йому ще одна жертва? Він просто змусить тебе переписати все на нього й справа зроблена.