Розділ 35

Ми їхали зі Станіславом додому й розмова у нас відверто не клеїлася. Він був чимось пригнічений, тому майже всю дорогу ми просто мовчали. Крім мовчання, дратувала ще й погана погода: цілий день лив дощ, а під вечір пустився ще сильніший. Ми виїхали від Анни Павлівни близько восьмої, жінка не хотіла, щоб ми від’їздили, та все ж потрібно було повертатися у місто.

- Можливо, зупинимося у якомусь готелі, а завтра вранці вирушимо? - після тривалого мовчання спитав Стас.

- У тебе щось трапилося? - не відповідаючи на його запитання, спитала я.

- Нічого такого, про що потрібно хвилюватися. Просто настрій не дуже добрий.

- Зрозуміло. І тому ти всю дорогу мовчиш? - повернувшись до нього, мовила я, і побачила, як обличчям Станіслава промайнула посмішка.

- Ти не відповіла на моє питання.

- Ти теж, якщо, звичайно, це помітив.

- Я ж тобі сказав, що нічого не трапилося, – зупинивши машину, мовив Стас.

- Слухай, мене вже це дістало! – не витримавши, в гніві сказала.

- Що саме? – спокійно, беземоційно уточнив чоловік.

 Заспокоївшись, я відповіла: «Ну гаразд, поїхали у якийсь готель. Я там тобі все розповім».

- Ти впевнена?

- Так.

 Ми заїхали в перший же готель, який нам трапився по дорозі. Нас зустрів усміхнений хазяїн, який був би явно радий будь-якому гостю.

- Добрий вечір, – привітався хазяїн готелю.

- Добрий, – відповів Стас. – Нам би номер замовити на ніч.

- Зрозуміло. З одним ліжком чи з двома?

 Від такого запитання мені стало смішно. Хоч щось за цілий день мене розвеселило! Глянувши на Станіслава, я зрозуміла, що от йому не до жартів.

 «Він, мабуть, жарт хазяїна не зрозумів» – подумала, побачивши його суровий погляд.

- Ви всім такі питання ставите? - спитав Стас у чоловіка.

- Вибачте, я просто… - запинаючись почав хазяїн готелю.

- Нічого. Давайте краще ключ від номера.

- Зрозумів, – пожвавившись, сказав чоловік. – Ваш номер четвертий на другому поверсі.

- Дякую Вам, – посміхнулася хазяїну.

- Вам дякую, – пробурмотів той про себе.

Коли ми підіймалися сходами до нашого номера, поцікавилася у Стаса:

- Чому ти так накинувся на нього? Цей чоловічок, мабуть, нічого «такого» не мав на увазі.

- Мабуть? - відкривши двері номеру, запитав Стас.

 Наступні двадцять хвилин виявилися нестерпними. Я намагалася розказати йому все, що дізналася від Анни Павлівни, але Стас нічого навіть чути не хотів.

- Ось що я мала на увазі в машині, коли говорила, що мене це вже дістало. Ти не хочеш мене вислухати. Але чому?

- Кіро, ти що справді не розумієш чи просто не хочеш зрозуміти, що не потрібно з’ясовувати стосунки із Давидовим?! - перейшовши на крик, уже гримів Стас.

- Це, мабуть, ти не хочеш зрозуміти, – вставши з ліжка, мовила. – Він винен у смерті моїх біологічних батьків та Ігоря. Якщо ти пам’ятаєш, він намагався й зі мною розібратися. А ти так просто кажеш: не потрібно з’ясовувати стосунки з Давидовим. Крім того, він був найкращим другом моїх батьків, – я простягнула Станіславу фотографію, на якій були мої батьки та Давидов. – Цей знімок мені віддала Анна Павлівна. Тепер ти розумієш мене?

- Може, й твоя правда, що я не намагаюся зрозуміти тебе, але тільки з однієї причини: я намагаюся тебе захистити від Давидова! А ти просто сама готова йти на «мінне поле».

- Тобто я правильно тебе зрозуміла: ти не хочеш мені допомогти?

- З чим? - взявши мене за плечі й зазирнувши в очі, запитав Стас. – Давидов – небезпечна людина. Він розібрався з усіма своїми суперниками й прибрав з дороги Соколовського. Ми нічого не можемо зробити. Тому я навіть й не подумаю допомагати у твоїй авантюрі.

 Мені в цей момент хотілося заплакати. Ні Стас, ні Олена не можуть мені допомогти. Або просто не хочуть.

 «Невже я знову залишилася сама?» - у відчаї подумала.

- Я не хочу, щоб ти ризикувала своїм життям, – промовив Стас.

- Не чіпай мене краще! - звільнившись від його рук, емоційно сказала. – А чого ж ти тоді хочеш? Скажи мені!

- Я не розумію тебе!

- Я тебе теж.

- Кіро, до чого ти ведеш?

- Ні до чого. Я ні до чого не веду, – знервовано відповіла йому.

- Заспокойся! - притиснувши мене до себе, сказав Стас. – Чуєш мене?

 Дуже легко сказати: «Заспокойся!», але якщо у тебе нічого не виходить, що тоді робити? Я знала як до мене ставиться Стас, я відчувала його потяг до мене. Він справді хотів уберегти мене від ризику. Можливо в глибині душі я це й розуміла, але біль, розлука, ненависть були сильнішими мого розуміння.   Засинаючи в обіймах чоловіка розуміла, що я борюся сама з собою та своїми відчуттями, але зрештою зручно вмістившись на грудях Стаса, змогла заснути.