Розділ 34

Настав чудовий ранок. Я прокинулася раніше, щоб поговорити з Анною Павлівною й вийшла на подвір’я. Жінка сиділа в альтанці й, здавалося, насолоджувалася світом, який її оточував.

- Чудова погода, – сказала жінка, помітивши мене.

- Так, – погодилася.

- Стас ще відпочиває?

- Мабуть. Я не знаю. Ми розійшлися з ним по різних кімнатах.

- Ну так, звичайно, – посміхнулась жінка. - Сідай біля мене, поговоримо. Я дуже любила вранці прокидатися, а особливо влітку, коли роса ще не зійшла, та й зараз рано прокидаюся. Цю альтанку та будинок побудував мені Ігор. Він завжди говорив мені, що до мене будуть приїздити онуки, а їм потрібен великий та гарний будинок, де буде панувати затишок та любов. І зараз я в цьому великому будинку залишилася зовсім сама.

Перевівши подих, Анна Павлівна продовжила:

– Я дуже рада, що ви зі Станіславом приїхали. Я почувалася самотньою, доки ви не завітали!

- Я Вас розумію. Мені інколи теж самотньо. А іноді навіть й плакати хочеться, але…

- Кіро, часом й сльози потрібні, щоб випустити через них свій біль, смуток, всі негаразди. Мені треба тобі багато чого розповісти. Я коли тебе побачила, то не могла надивуватися: як же ти схожа на своїх батьків! Знаєш, Сергій та Надія були дуже гарною парою. Такі молоді, закохані.

- Розкажіть мені про них! - попрохала я у жінки.

- Ходімо до будинку. Я тобі розкажу все, що встигну, доки не прокинеться Станіслав. Потім ми поснідаємо разом й, якщо ти забажаєш – то розповім далі.

 Ми зайшли до кімнати, де Анна Павлівна налила чаю та взяла старі альбоми з фотографіями.

- Це ми із батьком Ігоря, – показала фото, на якому було зображено молоду пару, а потім взяла до рук інший знімок. – А це коли Ігор був зовсім маленьким, тоді йому тільки виповнився рік.

 Я роздивлялася фотографії, які мені показувала жінка й так захопилася, що навіть не помітила, як до кімнати ввійшов Стас. Через фото я ніби побачила світ тата, наче він був зі мною зовсім поряд…

- Кіро, люба, може, ти поснідаєш? - підійшовши до мене, спитала Анна Павлівна. – Уже й Станіслав встав.

- Ага! - не відводячи погляду від фотографій, відповіла.

- Ну тоді я піду готувати на стіл.

- Можливо, вам допомогти? – нарешті відірвавшись від альбому, запитала жінку.

- Не потрібно. Я сама впораюся, – відповіла хазяйка та вийшла з кімнати.

- Може, ти мені допоможеш? - нахилившись до мене, спитав Стас.

- Невже тобі потрібна моя допомога? - глянувши на Станіслава знизу, сказала я, а потім, відволікшись від теми, спитала: – Як спалося?

Стас трохи відійшов від мене.

- Нічого, нормально, – відповів він. – Ти фотографії дивишся? Невже це Ігор? - взявши один зі знімків, на якому тато був ще зовсім юним, спитав Стас.

- Не віриться, правда? Він на кожній фотографії такий щасливий.

- Ігор Борисович міг завжди знайти позитив й в кожній ситуації знав правильне рішення.

- Так. Тільки це йому не допомогло.

 Від непотрібної теми нас відірвала Анна Павлівна, заглянувши до кімнати із запрошенням: «Ходімо, уже все готово».

 Після сніданку Стас поїхав до міста у своїх справах, а ми залишилися з Анною Павлівною удвох. Мені було приємно спостерігати за нею, як вона порається по дому; її мова й поведінка так нагадували мені тата, що в якусь мить навіть сумно ставало.

- Чудовий вечір, правда? - спитала жінка.

І вона була дійсно права: вечір був пречудовим. 

Після обіду мені передзвонила Олена Миколаївна й поговоривши деякий час із нею, я вирішила все ж таки продовжити розмову з Анною Павлівною. Вона хотіла сказати мені щось важливе, і я чекала в надії, що те, про що вона збирається мені розповісти, допоможе мені хоч щось зрозуміти.

– Ми так і не встигли поговорити з тобою відверто, – нарешті сказала жінка. – Ходімо до будинку, я тобі дещо покажу.

 Із шухляди вона витягла ще один альбом й присівши біля мене, почала показувати нові фотографії. Я спочатку не розуміла навіщо все це, але потім, коли роздивилася один зі знімків, не повірила своїм очам.

- Хто це? - спитала я в Анни Павлівни показавши їй на фотографію, де було зображено мого Ігоря Борисовича та Сергія Трохимовича, тобто моїх батьків, ще з одним чоловіком.

- Цей справа, - показавши на невідомого чоловіка, - Давидов Макар. Вони втрьох дружили із самого дитинства. Мій Ігор, твій батько та Макар. Я пам’ятаю їх дуже добре. Моторні хлопчаки, які весь час ходили утрьох й до речі, до армії пішли теж втрьох.

 Я роздивилася фотографію та впізнала на ній того самого Давидова. Я навіть й не знала, що в дитинстві він знав моїх батьків, що колись вони були друзями.

- Минали роки, - продовжила Анна Павлівна, - із хлопчаків вони перетворилися у чоловіків. Їхні долі ніби були пов’язані, вони були нерозлучні. І от одного разу Сергій та Макар не змогли порозумітися в одній справі, їхні дороги перетнулися, та так, що ніхто навіть й не чекав. Вони просто закохалися в одну жінку, – уважно поглянувши на мене, пояснила бабуся. – Нею була твоя мати Надія. Врешті, вона вибрала твого батька, а Ігор просто став на його сторону. Розумієш, Макар був гарним хлопчаком, але згодом він став зовсім іншим: зарозумілим, пихатим. А коли з’явилася твоя мама, то й зовсім голову втратив.