Розділ 33

Я дуже хотіла зустрітися з мамою тата й своєю бабусею. За допомогою я звернулася до Станіслава.

- Привіт. Ти зараз не дуже зайнятий?

- Ні, а щось трапилося? - почулася відповідь у через мобільний телефон.

- Ти зможеш зараз зустрітися зі мною у парку біля мого будинку? Мені потрібна твоя допомога.

- Тоді чекай мене через хвилин двадцять. Я під’їду.

- Дякую! - сказала Станіславу й поклала слухавку.

- Мені вже час їхати, – сказала Олена. – Ти як, нормально себе почуваєш?

- Так, все добре, – відповіла жінці.

- Ну тоді бувай!

Олена поїхала по своїх справах, а у мене були свої. Я твердо вирішила все з’ясувати й навідатися до бабусі, адже, як сказав мені тато, вона знала про моє існування та не була проти того, щоб він удочерив мене. Звичайно, я раніше повинна була побачитися з нею, тож цей вчинок мене аж ніяк не виправдовує. Якщо у нас є рідні, то ми повинні приділяти їм більше уваги, бо може статися так, що ми можемо втратити їх у будь-який момент.

 Як ми й домовлялися, через двадцять хвилин я зустрілася зі Станіславом.

- Ти ж допоможеш мені? - повернувшись до Станіслава, спитала у нього.

 Стас нічого не відповів, а просто обійняв мене. З його обіймів можна було все зрозуміти: це були не просто обійми, а вияв пристрасного, зовсім не миттєвого почуття, яке минеться само собою.

- Ну звичайно, допоможу, – нарешті відповів Стас. – Тільки в чому?

- Я хочу з’їздити до батькової матері. Я повинна з нею зустрітися. Розумієш?

- Я все зрозумів, – не відпускаючи мене, сказав Стас. 

 Я ще міцніше пригорнулася до нього, а потім промовила: «Ми можемо виїхати якнайшвидше?»

- Якщо хочеш, то завтра виїдемо.

- Так, хочу!

 Бажання людини бути комусь потрібною – це щастя, яке не вимірюється ніякими «папірцями». Наступного дня разом зі Станіславом поїхала до матері свого батька. Я не знала, як вона відреагує на мою появу, але це було потрібно нам обом, принаймні, я на це сподівалася.

 Ми виїхали із міста. На годиннику була десята. Ранковий настрій був чудовий, навіть не зважаючи на те, що погода трішки підвела. Зранку пролив дощ й туман досі ще не зовсім розвіявся. Тому ми їхали не дуже швидко й змогли навіть перекинутися кількома словами, доки наша розмова не набрала нових обертів.

- Що таке? - поглянувши на мене, з посмішкою спитав Стас.

- Нічого, – відповіла йому й широко посміхнулася.

- Але ти хотіла у мене про щось спитати? Правда?

- Я чула історію Гліба та Олени, а яка у тебе? - несподівано запитала.

- Це може звучати банально, але така ж, як і в Гліба та Олени. – Стас витримав паузу, а потім додав. – Я виріс у дитбудинку, - він подивився на мене, а потім продовжив говорити, - і в цьому ми схожі.

- Можливо. Але що далі було?

 Стас розповів мені історію свого життя. Я й не думала, що наші долі можуть бути так тісно пов’язані. Олена, Гліб, я і Станіслав – всіх нас об’єднувала одна людина – мій тато Ігор Борисович Соколовський. Звичайно, у кожного з нас був свій шлях, а Ігор Борисович відіграв свою особливу роль: для кожного з нас він став не просто людиною, яка допомогла нам, – він зумів стати перш за все рідним нам.

 Я слухала історію Станіслава й розуміла, що життя інколи підкидає нам такі випробування, що ніхто з нас не чекає і не думає, що так може статися. Після вулиці та дитбудинку Стас знову потрапив у світ цинізму, жорстокості та несправедливості. Саме з вулиці його й забрав мій тато.

- Ігор показав мені ту реальність, яка панувала. З його допомогою я навчився всього, що зараз знаю. Він зміг допомогти мені адаптуватися до цього життя, яке ламало тих, хто не був пристосований до нього. Як це не дивно звучить, але це правда, й нам від неї нікуди не дітися, – не відводячи погляду від дороги, говорив Стас. Після його слів настала тиша, яка давала час усвідомити все почуте та згадати минуле.

 Ближче до обіду дощ перестав й на небі засяяло сонця.

 Погода почала налагоджуватися, із закінченням дощу вітер трохи заспокоївся. З кожним кілометром я була все ближче до мети. Я ще не знала, що скажу татовій матері, навіть не знала, чи вистачить мені сміливості прийти до неї. Мої роздуми перебив Стас: «Ти чому мовчиш? Ми вже майже годину їдемо, а ти не сказала ні слова».

- Невже? Я навіть й не помітила, як швидко промайнула година, – повернувшись до нього, відповіла.

- Справді?

- Так, а що? - не зрозумівши, що він мав на увазі, перепитала я, хоча він просто подивився на мене й нічого не відповів.

 Через декілька годин ми приїхали в селище, де жила Анна Павлівна.

- Чому ти така напружена? - спитав Станіслав, помітивши мою знервованість.

- Я не знаю. Мені… страшно! - поглянувши на нього, мовила.

- Заспокойся, – взявши мою руку, сказав Стас. – Не хвилюйся так, Анна Павлівна – чудова жінка. Я думаю, що ти їй сподобаєшся.