Розділ 32

Згодом мене виписали з лікарні. Моє так зване повернення з того світу не оминуло пресу. Всі прагнули зробити сенсацію, але для них це була лише робота.

Журналісти оточили лікарню. Від спалахів фотоапаратів мені стало моторошно. Я ніколи ще не відчувала себе лялькою, як зараз. Мене ледве провели крізь галасливий натовп журналістів, які так й намагалися зупинити мене.

- Ходімо, Кіро! Не зупиняйся, – увесь час повторював мені Гліб Вікторович. – Розступіться, будь ласка. Розступіться! - ледве стримуючи свій гнів, кричав Гліб.

- Як Ви себе почуваєте? - спитала якась молоденька журналістка, яка затримала мене біля машини.

- Добре! - відповіла представнику преси й сіла в машину.

- Як вони про все дізналися? - невдоволено спитала Олена Миколаївна.

- Це вже неважливо, – промовив Гліб Вікторович. – Ми й так довго все приховували. Так що це й не дивно, що вони якось дізналися.

- Можливо ти й маєш рацію, - сказала Олена Миколаївна, а потім, повернувшись до мене, спитала. – Ти як?

- Нормально! - холодно відповіла Олені.

- Ну нічого, ти зараз поїдеш додому й відпочинеш.

- Додому? Ти про який дім говориш? – вдивляючись в одну точку, промовила. 

- Ігор залишив тобі квартиру. Ваш будинок був оформлений на матір Ігоря Анну Павлівну. Вона, щоб врятувати тобі життя, продала будинок. На лікування було треба багато грошей, а зняти їх з твого чи батькового рахунку ніхто із нас не мав права.

- Дякую Вам! – узявши Олену за руку, сказала.

Я приїхала додому, а точніше – до нового для мене дому. Батько залишив мені свою квартиру. Я в ній ніколи раніше не була, тому що приводу заїжджати туди до тата не було. Я частіше приїздила до нього на роботу або ж він навідувався у заміський будинок.

- Кіро, ми залишимо тебе, – промовила Олена Миколаївна. – Тут тобі буде спокійно й  можеш не хвилюватися. Я завтра до тебе приїду, потрібно з’їздити в одне місце.

- На добраніч! – сказав Гліб Вікторович. – Мої люди будуть біля будинку, якщо потрібна буде якась допомога – звернися до них. – давши номер телефону охорони, додав.

- Добре. Дякую.

У квартирі я дійсно почувалася спокійно. Все було таким близьким. Можливо тому, що тут жив батько і я відчула його тепло буквально в усіх речах, які знаходилися у квартирі. У кабінеті татка я знайшла альбом. У ньому були як старі фотографії, так і нові. Особливу увагу привернули фотографії з армії, на яких були зображені «мої татусі». Такі молоді, безтурботні й щасливі обличчя!

Заснула майже під ранок у кабінеті батька. Я переглядала його документи, альбоми й навіть не замітила, як швидко минув час. Зранку до мене приїхала Олена. Вона повідомила, що тато дещо залишив для мене у сейфі банку. Але перед тим, як поїхати туди, ми з Оленою навідалися до могил тата та моїх батьків. Я не хотіла визнавати те, що батька більше немає зі мною. Я звикла до того, що він часто працював або був у відрядженні, але все одно приїздив до мене. Я і зараз десь глибоко в серці сподіваюся, що він повернеться, хоча розумію, що це неможливо. Я залишилася наодинці зі своїми страхами та сумнівами. Мені так не вистачало його підтримки та поради, батьківської любові. Саме любов до батька й не давала мені зовсім зневіритися, його любов – ніби маяк, який допомагав знайти правильний шлях.

- Ходімо, люба. Нам уже час, – сказала Олена Миколаївна.

- Так, скоро підемо. Можеш мене залишити трішки наодинці. Я прошу тебе!

- Гаразд! Я тебе чекаю в машині.

- Дякую.

Я деякий час мовчала, а потім подумки звернулася до батька: «От і все, тату, я залишилася сама. Я знаю, що ти не підтримав би мене в цьому і не прийняв би мого рішення, але я повинна це зробити. У мене відібрали родину й тебе, я ніби стою на роздоріжжі. Розум говорить, що не треба нічого робити, але серце – воно не може змиритися з усім цим! Я не знаю, що робити і як правильно вчинити. Мені так потрібна твоя порада… Я останнім часом прокидалася у лікарні та думала, що це все не зі мною відбувається, що так не повинно було статися, я ж тільки нещодавно розпочала все з чистого аркуша. Ти допоміг мені змінитися, повірити у диво, у щастя. І заради цих прекрасних хвилин життя я повинна боротися. Я повинна помститися…»

Коли ми приїхали до банку, Олена віддала мені ключик від сейфа й повідомила, що Ігор просив її передати його саме мені.

- Відведіть нас, будь ласка, до сейфа Ігоря Борисовича Соколовського, – попросила Олена.

- Так, звичайно, – відповів співробітник банку.

 Працівники дивно дивилися на мене: вони ніби побачили примару. Хоча це й не дивно, адже більше пів року мене вважали загиблою.

- Я не буду тобі заважати, – сказала Олена, коли ми увійшли до приміщення. – Чекатиму на подвір’ї.

Те, що я побачила усередині сейфу, здивувало мене. Там були документи, фотографії моїх батьків, фото мами та її обручка. Я не знала як цей перстень опинився у тата, але це було не так уже й важливо. Я довго роздивлялася їхні фото, ту обручку, доки не натрапила на лист, який був адресований мені. Я одразу впізнала почерк тата й відкривши його, почала читати.

«Я довго не міг розпочати листа. Все шукав потрібних слів, поки, врешті, зрозумів, що потрібно написати так, як є...