Розділ 31

- Артур Олександрович, ну як у мене справи? - спитала я у лікаря.

- Ти мені краще сама скажи: як ти почуваєшся?

- Ніби нормально.

- Це дуже добре, – спокійно сказав лікар. – Твоя реабілітація проходить добре. Потрібен ще якийсь час, і ти знову зможеш ходити, навіть бігати.

- Я на це сподіваюся. Дякую Вам!

Я вийшла із кабінету лікаря на костурах. Було досить важко ходити, адже ноги нестерпно боліли.

- Привіт! - привітався Женя. – Як справи?

- Нормально, але могло бути й краще. А ти як?

- Теж нічого, – відповів юнак.

- Що таке? - з посмішкою спитала я у Жені. – Ти хочеш мені щось сказати?

- Так. Я знаю, що тобі потрібно більше часу проводити на свіжому повітрі, тому я буду тебе супроводжувати. Ти ж не проти?

 Уже настала весна. Погода була чудовою і ми вирішили вийти у сад лікарні. Попри всі проблеми, настрій був піднесений. Я ніби народилася й тепер зрозуміла, що такого шансу на відновлення у мене ніколи не буде. Життя людині дається раз, я ж починаю його вдруге. Женя про щось розповідав, але я його навіть не слухала. У голові крутилися зовсім інші думки. Якщо мені ніхто не вірить, хоча Стас і Олена говорили протилежне, то правду я повинна дізнатися сама. Запитань було дуже багато. Хто насправді винен у смерті батька Ігоря, Миколи та інших його людей? Що це був за такий важливий договір? І чи можна довіряти комусь взагалі?

- Ти мене слухаєш? - спитав Женя, відволікши мене від думок.

- Вибач, я просто трішки замислилася.

- І про що? Або про кого? - посміхнувся юнак. – Може, про мене?

- Женя, ти – гарний хлопець й дякую тобі, що підтримав мене…

- Але твоє серце зайняте, – зітхнув Женя. - Правда?

- Я не розумію, навіщо ці питання? Давай не будемо про це.

- Якщо не хочеш, то не будемо про це говорити, – зніяковів юнак.

- Ти чого? – злегка штовхнувши його в плече, запитала.

- Якщо у тебе виникнуть якісь проблеми, то завжди можеш покластися на мене.

- Я зрозуміла. Дякую тобі!

 Мені було важко прийняти, що я нічого не можу. Я ледве ходила й мене це засмучувало. Хоча лікар й говорив, що реабілітація проходить добре і т. д., але я знову і знову чула одні й ті ж слова: все буде добре! Я хотіла лише одного: скоріше вийти з лікарняних стін. Я багато чого повинна вирішити для себе. Я з усіх сил намагалася не впадати у відчай. Не думати про те, що у мене щось не вийде. Я часто сиділа біля вікна у палаті й вдивлялася в далечину. Синє небо приваблювало своєю красою. Здавалося, немає жодних проблем, і все, що сталося зі мною, – це тільки сон. Але я прокидалася і бачила одну й ту ж кімнату, тих же лікарів.

- Привіт! – зайшовши до палати, привітався Стас. – Як ти?

- Я наче у в’язниці! Ніхто навіть не знає, що я жива. Як ви змогли це приховати? - повернувшись до нього, спитала. – Це якийсь абсурд!

- Кіра, це все було зроблено заради тебе.

- Все заради мене, як мило! – іронічно промовила.

- Не іронізуй!

- Чому ж ти так бережеш мене? – спитала. – Чому ти, коли я тебе знайшла, відштовхнув мене? А тепер такий…

- Який? – нахилившись до мене, спитав Станіслав. - А ти змінилася!

- Від втрати рідних батьків та того, хто замінив їх, будь-хто зміниться. І я – не виняток.

- Можливо, – спокійно сказав Стас.

- Допоможи мені, будь ласка, піднятися. Я хочу вийти у сад.

 Він подав мені костур й притримав, щоби я не впала.

- Не дивися так на мене! - сказала я Стасу, який не відпускав мене зі своїх обіймів.

- Я не хотів зробити тобі боляче, – тихо вимовив Стас. – Можливо, ти колись все зрозумієш, зокрема чому я так вчинив. 

- Можливо й зрозумію, але зараз не виходить!

 Ми вийшли у сад. Я розуміла, що знову наговорила Станіславу зайвого. Може, він має рацію у тому, що я змінилася. Я хотіла багато чого дізнатися. Навколо одні таємниці, які ніби засмоктували мене у якусь безодню обману й несправедливості.

- Стас, - зупинившись, сказала, - я… я не хотіла тебе образити.

- Я не образився, – відповів Градов.

- Правда?

- Так, – з посмішкою сказав.

- От і добре! Я рада це чути! – посміхнулася у відповідь та притулилася до його грудей.

 Станіслав поцілував мене у верхівку голоси та обійняв, але несподівано перед нами з’явився Євгеній. Він був трішки приголомшений, побачивши мене зі Станіславом, принаймні його обличчя виглядало розгубленим.

- Привіт, Кіро! – ледве вимовив він.

- Привіт. Як справи? – відсторонившись від Стаса, запитала.

- Все добре. Мене сьогодні виписують.

- Я дуже рада за тебе, – з усмішкою сказала, і він теж мимоволі посміхнувся.