Розділ 29

Від імені Олени Миколаївни

 Я та Гліб Вікторович чекали на Кіру й Ігоря. Вже минула друга година по обіді, але вони так і не з’явилися. Очікування – це важка справа. Хоча час інколи летить швидко й здається, що ось-ось і чекати більше не треба буде, але все починається знову. Час – це дивовижна річ. Якщо пояснювати по-філософськи, то час – це внутрішньо пов’язана з простором та рухом об’єктивна форма існування матерії, яка характеризується послідовністю, тривалістю, ритмами й темпами, відокремленістю різних стадій розвитку матеріальних процесів. Звичайно, що таке визначення часу не може якось допомогти у житті, тому що він зараз працював точно не на мене, і я не на жарт розхвилювалася.

- Чому ти так нервуєш? - спитав Гліб. – Все буде…

- От тільки не кажи, що добре, – перебила його. – Це завжди говорить Ігор, і де він зараз? Він що, не розуміє, що довго його чекати ніхто не буде? – а потім, перевівши подих, додала: - Господи, що я кажу! Звичайно, що все буде добре. Як ти думаєш, де вони можуть бути?

- Я не знаю. Коли поїхав по тебе, то Ігор Борисович з Кірою вже збиралися виїжджати, – відповів Гліб.

- Вибачте, що перебиваю, – сказав один репортер, який підійшов до мене та Гліба, - але мені щойно повідомили, що Ігор Борисович Соколовський разом з Кірою Волковою потрапити в автокатастрофу. Зараз їдемо на місце пригоди, а потім у лікарню номер 27.

Ми не відразу зрозуміли, про що цей журналіст говорить.

- Стій! - крикнула вслід. – Яка аварія?! Ти про що говориш?!

- Я вам говорю, що ваш начальник або точніше, ваш шеф із донькою…

- Я все зрозуміла, – лише видихнула. – Гліб, поїхали до лікарні. Вони, мабуть, уже там. Сподіваюся, з ними все добре!

- А з вами можна? - спитав журналіст.

- Гліб, розберися з ним. Зовсім уже знахабнів.

- Слухай, юначе, - Гліб Вікторович попрямував на молодого репортера, - краще не провокуй! Зрозумів?

- Та чого ви? Я ж лише хотів допомогти, – крикнув журналіст, але нам було не до нього, тому що ми з усіх ніг кинулися до машини.

- Як ти думаєш, що трапилося? - стривожено спитала я у Гліба, коли ми, здавалося, цілу вічність спускалися у ліфті.

- Не знаю, але зрозуміло одне: це не випадковість.

- Ти так вважаєш?

- Я в цьому впевнений.

- А я не можу в це повірити. Це так важко.

- Я тебе розумію, Олено. Але подумай сама: Ігор Борисович – один із найбагатших людей, власник бізнесу, підприємства, потужнішого заводу будівельних виробів. І саме сьогодні він хотів оголосити перед усіма, що його всі активи переписані на доньку й саме сьогодні повинен був бути підписаний дуже важливий та необхідний договір, який виведе завод на новий рівень виробництва.

- Ти хочеш сказати, що їх прибрали з дороги конкуренти? Але у нього ворогів вистачає.  Так само як й простих заздрісників!

- Це точно, - продовжував міркувати по дорозі до лікарні Гліб, - але є одна особа, яка піде на все, щоб прибрати головного конкурента з дороги, а саме Ігоря Борисовича Соколовського. Крім того, він був головним конкурентом, коли йшла мова про цей договір, але його виграв Соколовський.

- Давидов! – я не могла повірити в те, що із Кірою або Ігорем могло щось статися. Так нестерпно важко було втрачати найдорожчих людей у світі!

- Так, саме Давидов. Він піде на все. Пам’ятаєш історію з Кірою? Добре, що він найняв Станіслава Градова.

- Я навіть не хочу згадувати про ту історію! Це якийсь страшний сон! – я відчула, як по моїх щоках котяться неслухняні сльози, проте стримати їх просто не могла. – Як любив говорити останнім часом Ігор: все буде добре. От і я сподіваюся, що все буде саме так.

 Ми приїхали до лікарні. Нам сказали, що вийде лікар й сам все розповість. Знову довелося чекати. Через майже дві години лікар таки вийшов з операційної.

- Лікарю, Ви можете нам щось пояснити? - знервовано запитала.

- Мені дуже прикро, - почав говорити він, - але водій загинув на місці.  Так само як і Ігор Борисович.

- Що? - крізь сльози ледве промовила. – А, як Кіра?

- Дівчина дивом вижила. Після такої аварії… Але вона у дуже важкому стані. Ми не знаємо, як довго вона проживе.

- Лікарю, - витираючи сльози, проговорила, - я хочу, щоб ніхто не дізнався, що дівчина вижила. Ми оплатимо лікування, ми зробимо все, але пообіцяйте мені, що з цієї лікарні не вийде нічого зайвого. Зрозуміли?

- Так! – відповів лікар. – Я вас добре розумію, але нам потрібно все обговорити. Такі справи так просто не робляться. 

Тим часом до нас уже наближався Станіслав. Побачивши моє обличчя, він зрозумів, що новини невтішні.

- Привіт, Станіславе! - привітався Гліб.

- Що тут у вас? - схвильовано спитав Стас.

- Ігор загинув, – відповіла. – Ігор загинув…

- А Кіра? - спитав Станіслав. – Що із нею? Олено, я благаю тебе – не мовчи! – схопивши мене за плечі, прокричав мені в обличчя Градов.