Розділ 28

Як говорять інколи старші люди, потрібно прислуховуватися до свого серця. А воно якраз і було у мене «не на місці».

 Я сиділа у своїй кімнаті. На годиннику була дев’ята. Заснути я більше не змогла. Погані роздуми перервав дзвінок мобільного.

- Доброго ранку, Анжело.

- Привіт. А ти що, не збираєшся до університету? - спитала Анжела.

- Ні.

- А я думаю, де ти є? Щось трапилося?

- Нічого не трапилося. Просто батько організовує пресконференцію для журналістів і тому я повинна там бути.

- Тоді все класно. Не буду тобі заважати готуватися. Удачі!

- Дякую!

 «Я повинна заспокоїтися. Нічого такого не трапилося й все буде добре, принаймні сподіваюся на це!»

 Я вимкнула телефон й попри всі негативні думки знову спробувала заснути. І, на диво, це мені вдалося!

- Кіра, люба, прокидайся, – крізь сон почула.

- Що? - розплющивши очі, я побачила, що наді мною стоїть Тамара Степанівна.

- Прокидайся, люба!

- А котра година?

- Уже майже обід, а ти ще досі не снідала. Через годину приїде Ігор Борисович, а тобі ще ж потрібно зібратися.

- Дякую, що турбуєтеся про мене, – на знак подяки я обійняла жінку.

 Кожна людина заслуговує на щастя. Тамара Степанівна та дядько Петро, як я його називаю, на мою думку, гарна пара й заслужили на свою частинку щастя. Тому за нагоди я завжди намагаюся при Тамарі Степанівні згадати про дядю Петю, а то вони, як діти малі просто ходять навколо.

 Через годину приїхав тато.

- Гліб, перевір усе, – наказав батько.

- Я зрозумів, – холоднокровно, як і притаманно будь-якому охоронцю, відповів чоловік.

- Тату, а чому все так серйозно? - спитала.

- Я не зрозумів, ти про що?

- Я про те, що твої охоронці уже хвилин двадцять щось перевіряють. Щось сталося?

- Нічого, – спокійно відповів він. – Просто сьогодні у нас, крім пресконференції, ще одна важлива справа. Ми підписуємо договір з дуже важливими, а головне – потрібними людьми. Тому все повинно пройти ідеально. А зайва перевірка ніколи не завадить.

- Ігорю Борисовичу, - звернувся Гліб, - все добре. Можемо їхати.

- Так, але ти повинен заїхати по Олену Миколаївну. Зрозумів?

- А як же ви?- спитав охоронець.

- Нас відвезе водій Кіри, Микола.

- Але ж…

- Гліб, відійдімо, - тато та охоронець відійшли. – Ти повинен супроводжувати Олену. А ми поїдемо з іншим водієм. І чому ви всі так хвилюєтеся? Все буде добре. Після прес – конференції підпишемо договорів й будемо святкувати.

- Як скажете! - відповів Гліб.

- Тату, все в порядку? – я мимоволі підслухала їхню розмову.

- Так, люба. Ми вже повинні їхати.

 Увесь час пропадати на роботі. Вирішувати то одні питання, то інші. Пересуватися тільки в машині, від одного місця до іншого. Спілкуватися з набундюченими чоловіками, які тільки й чекають, коли ти проколешся або твій бізнес збанкрутує, і вони зможуть відхопити ласий шматочок для себе. Завжди перебувати в «режимі очікування», адже ніхто не знає, як поведуться твої партнери або суперники, або й ті, й інші, разом узяті.

 Звичайно, таке життя було не для мене. І я думала, що тато теж це знав, принаймні, сподівалася на це. Але я не могла нічого вдіяти, адже пообіцяла йому, що зроблю так, як він хоче. Переписати весь свій бізнес, який організовував майже двадцять років тому, на двадцятирічну доньку – це, звичайно, сміливий вчинок, хоча трохи й божевільний, ну хоча б на думку його партнерів. Але судження тих чи інших людей татові були байдужі, бо він завжди мав свою позицію і відстоював її. Мені інколи так не вистачає віри в себе, зокрема такої, як у батька!

 Ми успішно виїхали на дорогу. Перед від’їздом тато запевнив мене, що все буде добре й тому кожен з нас так на це сподівався, що, коли нам назустріч виїхала фура, ми всі були ошелешені.

- Ігорю Борисовичу, - перелякано повернувся зі свого місця Микола, - що це таке?

 Тато нічого йому не відповів, тому що й сам був спантеличений. Всі подальші події відбувалися, як у фільмі. Тільки у більшості фільмів все закінчується в стилі «happy end». Але не в нашому випадку.

 Все сталося миттєво й несподівано. Фура, яка виїхала нам назустріч, зупинилася просто посередині дороги й машина, яка супроводжала нас, вчасно не змогла зупинитися, врізалася у неї й спалахнула.

- Миколо, зупинися! - крикнув батько.

- Я не можу! Гальма відмовили! – закричав наш водій.

 Нам залишилося тільки сподіватися, що все пройде, що Микола зможе якось об’їхати вантажівку. Але дива не сталося. Микола вчасно зреагував й вивернувши кермо, зумів уникнути зіткнення з машиною супроводу, яка палала. Проте наше авто вже набрало достатньо високу швидкість, тому, вискочивши на узбіччя, ми перекинулися та опинилися в кюветі.