Розділ 27

На годиннику висвітлилася восьма ранку. Сьогоднішній ранок був таким же, як завжди. Зі світанку туман вкривав усю землю, а на небі сіріли хмари, налиті дощем.

 «Так, час вставати. Мені ж сьогодні на дев’яту! Час вставати». - примушуючи себе вибратися з ліжка, повторювала.

 До кімнати зайшла Тамара Степанівна та принесла сніданок.

- Тамаро Степанівно, просто чарівниця! Але я могла зійти до кухні й поснідати там.

- Ну що ти, люба, мені було неважко. Тим паче, що ти вчора попросила мене збудити тебе о восьмій ранку. Тому я й подумала, що якраз принесу тобі сніданок, – відповіла жінка.

- Так. Слухайте, а це так романтично, коли тобі приносять сніданок у ліжко, – з посмішкою сказала Тамарі Степанівні.

 Жінка нічого не відповіла, а тільки посміхнулася та вийшла з кімнати.

 «Лише ранок, а голова вже болить. А що ж чекати протягом дня?»      

 О дев’ятій годині я вже була в університеті. Моя голова ніби існувала сама по собі, окремо від мого тіла. Дійшовши до аудиторії, я зупинилася біля вікна, сподіваючись, що думки хоч трохи проясняться.

- Привіт, – підійшовши до мене, привіталася Анжела. – Що з тобою? Ти якась сумна, а повинна радіти. Правда?

- Анжело, я не розумію чого радіти? З того, що у мене зранку голова болить? – трішки заспокоївшись, спитала я в неї. – Слухай, у тебе є аспірин або щось подібне?

- Ну так. Тримай, – пошукавши у сумці, дівчина простягнула мені таблетку від головного болю.

- Ти так і не сказала, з чого я повинна радіти?

- А то ти не знаєш? Власниця всього бізнесу Соколовського Ігоря Борисовича повинна була б радіти. А ти така похмура.

- Анжело, а ти звідки все знаєш?

- ЗМІ, люба моя. Цю новину тепер всі пережовують.

- Ну і як? Ще не вдавилися?

- Я не знаю, як інші, - відповіла дівчина, - але дехто має все ж таки вдавитися.

- Ти про кого?

- Про Марго.

- Анжело, а їй яка різниця?

- Що, ти справді не розумієш?

- А що я повинна розуміти?

- На її думку, ти хотіла відбити у неї Кирила. Так?

- Ну так. Але це, на її думку.

- Вірно. Тепер ти не просто багата спадкоємиця, а вже власниця всього добра. А тепер ще й багата та варта заздрості наречена.

- Дурниця якась! – заперечила.

- Дурниця чи ні, але – це факт. А хоча твоє серце уже зайняте. Не пощастило Кирилу, – Анжела демонстративно відвела від мене погляд.

- Що?! Не відводь від мене погляду. І моє серце не зайняте. Зрозуміла?

- Ага. Будеш це комусь іншому говорити.

- Анжело, не діставай. У мене й без тебе голова болить. Так що давай не будемо про це!

- Та годі тобі, я ж тільки пожартувала, – образившись на мою поведінку, сказала дівчина.

- Анжело, - злегка штовхнувши дівчину в плече, сказала. – Вибач мені, я не хотіла так різко відповідати.

 Дівчина посміхнулася, а потім сказала: «Я й не ображалася».

 Доки ми розмовляли з Анжелою, до нас уже підійшла Марго з іншими дівчатами.

- Що тобі потрібно? - спитала Анжела у Марго. – Чому це нам така честь?

- Ти тепер подруга бізнесвумен, – не зводячи з мене очей, відповіла дівчина Анжелі. - І ти вже думаєш, що можеш зі мною так розмовляти?

- Ти що загубилася? – Анжела не витримавши, підійшла ближче до Марго. – Щезни, дівчино!

- Не будь така борза, а то…

- Що «а то»? – нахабно відповіла Анжела.

- Слухайте, дівчата, досить вам, – тепер втрутилася у розмову я. – Марго, ти щось хотіла від мене? Я тебе слухаю.

- Ти тепер думаєш, що ти тут королева? Так от, любонько, не задавайся.

- Слухай ти, любонько, - тепер сама підійшовши ближче до Марго промовила я, - не мороч нам голови. Що тобі потрібно? Ти підійшла, щоб нам щось погане сказати? Ну сказала, а тепер йди звідси. Й без тебе голова болить.

- Марго, ходімо, – наблизившись до дівчини, сказав Кирило. – Привіт, дівчата!

- Привіт! - відповіла Анжела. – Як у тебе справи?

- Добре, – здивовано мовив Кирило, глянувши на Анжелу.

- Марго скоро вибухне, – схилившись до нього, сказала йому на вухо моя подруга. – Може, досить її провокувати? Ви така гарно пара! – наостанок трохи підвищила голос Анжела. – Я просто тобі заздрю, Марго.

- Ну гаразд, люба, пішли звідси, – сказав Кирило, відводячи дівчину від нас.

- Ще трішки й вона спалахнула б, як новорічна ялинка, – із сумом сказала Анжела. – Так би хотілося на це подивитися.

- Анжело, навіщо це тобі?

- Мабуть, досить про Марго. Ти краще скажи, як ти відреагувала на такий подарунок від батька.