Розділ 23

Від імені Ігоря Борисовича

- Так про що ти хотіла зі мною поговорити? – запитав Олену, коли ми залишилися наодинці.

- Ігорю, перед тим, як ти поговориш з Кірою, - промовила Олена Миколаївна, - я повинна тобі дещо розповісти.

- Що саме? - занепокоєно запитав.

- Кіра знову зустрілася зі Станіславом. Вона сама знайшла його, – якомога спокійніше сказала Олена.

- Ну що ж, це рано чи пізно повинно було трапитися.

- Ігорю, я не розумію, чому ти так легко про все це говориш?- вже розгнівано запитала жінка.

- Ти сама знаєш, - я повернувся до Олени й подивився їй прямо в очі, - у нас не було іншого вибору. Ти думаєш, що я нічого не бачу, як мучиться Станіслав? Як страждає Кіра? Заради них самих я нічого Кірі не розповів.

- І що тепер? – не стримувалася більше Олена. – Ігорю, що ти тепер будеш робити? Кіра вважає, що ми її обманули. Як ти думаєш, вона після такого буде нам довіряти?

- Вона ще молода, – примирливо відповів. – Прийде час й вона все зрозуміє.

- Прийде час?! Ти чуєш те, що ти говориш? - схвильовано продовжувала жінка. – Може, вона колись й зрозуміє, що це все було заради її безпеки, але не зараз! Ми так вперто перешкоджали зустрічі Кіри зі Станіславом, що й не помітили, як вона сама його знайшла! Ти не думаєш, що їй потрібно було його знайти?

- Ти що хочеш сказати?!

- Здогадайся сам! - Олена збиралася вийти із мого кабінету, але я зупинив її словами:

- Я знаю, що неправильно зробив, – зізнався. Очевидно, моє признання вразило жінку й вона повернулася. – Ми самі наступили на свою ж міну. І вона вибухнула. Але ти ж сама знаєш про минуле Станіслава.

- У мене теж є минуле, ну й що? Ти знаєш, Ігорю, що Кіра мені…, - Олена замовкла та схилила голову.  

- Я не думав, що це так далеко зайде. Насправді нічого не розповівши Кірі про Станіслава, не думав, що це її так може вразити. Я зовсім не мав на меті брехати їй.

- Ігорю, ти повинен поговорити з нею, – на виході із кабінету, сказала Олена.

***

Тато нарешті приїхав додому. За останній тиждень я не бачила його таким усміхненим, як зараз. Олена теж сяяла. З їхніх щасливих поглядів я зрозуміла, що під кінець все склалося добре.

Я почула стукіт у двері, а потім побачила батька на порозі. Він виглядав сумним, не таким, як декілька годин тому.

- Можна увійти? – ледве промовивши це, батько застиг у дверях.

- Звичайно, тату!

- Як твої справи? – він присів на моє ліжко.

- Все добре, – спокійно відповіла.

- Ти чимось засмучена? – у нього був вираз обличчя дитини, яка щось скоїла, а тепер вибачається.

- Та невже? Вибач, я не хотіла, – намагаючись не дивитися на нього, відповіла.

- Кіро, я розумію тебе, адже не повинен був так робити. Потрібно було розповісти про Станіслава відразу, – він повернувся до мене спиною, намагаючись заховати від мене свої очі.

- Нічого ти не повинен, – сказала, і він все ж таки повернувся до мене обличчям.

- Ти про що? – запитав, нічого не зрозумівши.

- Мені байдуже. Розумієш? Ти зробив так, як вважав за необхідне зробити. Мені не цікаво, які у вас стосунки зі Станіславом. Це твоя справа.

На якийсь момент здалося, що тато не знав що відповісти, і це справді було так. Я дала йому зрозуміти, що зараз не бажаю ні про що говорити, але, не витримавши, все ж додала: «Я рада, що у вас все відбулося так, як ви забажали. Я маю на увазі завод».

- Я зрозумів. Скажи мені відверто: ти ображаєшся на мене? - взявши мене за руки, спитав тато.

- А ти як думаєш?

- Думаю, що так, – не відпускаючи моїх рук відповів батько. – Але так потрібно було треба. Я намагався уберегти тебе від переживань, від небезпек. Але я бачу, що перестарався, – він похмуро опустив голову.

- Я це вже чула, – згадавши слова Станіслава, сказала я татові. Вони в цьому були такі схожі! – Тату, досить вже про це розмовляти. Нічого жахливого не сталося, – я на якийсь час замовчала, а потім продовжила: – У нас всіх зараз важкий період, тому не потрібно зациклюватися на невдачах. Вони нічого хорошого не принесуть.

- Ти права, доню, – батько обійняв мене й поцілував у чоло. Це було так по-дитячому, але на те вони й батьки, щоби вважати своїх дітей ще маленькими. – Спокійної ночі.

- Тобі теж!

 Тато вийшов із кімнати і я залишилася наодинці зі своїми думками та розпачем. Мої роздуми перервав мобільний. Я спочатку не взяла слухавку, тому що не хотіла зараз ні з ким ділитися своїми переживаннями. Але телефон не замовкав, і я вимушена була підняти слухавку.

- Я слухаю!

- Алло, Кіро, це Анжела. Як твої справи? Як ти з’їздила?

- Ніяк, – миттєво відповіла дівчині.