Розділ 21

Біля самого входу до аудиторії мене перестрів Кирило. Вигляд у нього був як у «паршивого кота».

- Кіро, – почав затинаючись Кирило, - я хочу сказати тобі, що, що…

- Що? - роздратовано спитала в хлопця. – Що, Кириле?

- Я хотів вибачитися перед тобою. Мені дуже соромно.

- Це тішить, що тобі соромно. Значить, у тебе є крихта сорому або совісті, це вже тобі вирішувати. Але перед тим, як переді мною вибачатися, краще подумав би про свої вчинки, – я почала вичитувати Кирила. – Ти перед тим, як щось робити, думай, будь ласка.

 Я відійшла від Кирила й тут же зустрілася з розгніваним поглядом Марго. Дівчина підійшла до мене та промовила: «Пам’ятаєш, що я тобі говорила? Кирило – мій, і не потрібно цього забувати. Зрозуміла?!»

- А тепер послухай мене, - гнівно сказала я Марго, - ти б краще вичитувала не мене, а свого благовірного! Іще раз підійдеш до мене з якимись претензіями, я буду говорити з тобою уже не так. Ти зрозуміла?

 Вона нічого не відповіла. Та й мені не хотілося чути її відповіді. Тим часом уже прийшла Анжела. І виглядала вона задоволено.

- Я бачила, що ти розмовляла з Марго.

- Так. І вона мене вже дістала, – відверто відповіла.

- Можеш не перейматися цією, - Анжела показала на дівчину, - тобі краще перейматися своїм Станіславом Градовим, – вона задоволено посміхнулася.

- Що? Ти це серйозно? – після її слів у мене раптово піднявся настрій.

- А ти думаєш я анекдоти тобі розказувати буду? Ні, дівчинко моя, тримай.

 Вона віддала мені інформацію про Станіслава, і я не повірила своїм очам.

- Ти дізналася його адресу, але як?

- Треба знати потрібних людей, – стримано відповіла подруга.

- Дякую тобі, Анжело.

- Нема за що! - впевнено посміхнулася Анжела. – Це ще не все. - вона показала мені фотографію, і на ній я впізнала Станіслава. – Твій?

- Це він! - з посмішкою відповіла Анжелі.

 Насправді причина радіти у мене була, адже я його знайшла. Залишалося тепер одне-єдине: зустрітися з ним. От для цього вчинку мені відваги бракувало. Я почала задумуватися, навіщо це мені потрібно? У нього є своє життя, в якому, можливо, мені немає місця, адже він чудово знав, де я живу і як мене знайти. Я переконувала себе, що не повинна їхати туди. І сама собі ускладнювала рішення.

- Ти чого? – перервавши мої роздуми, спитала Анжела.

- Що? – замислено промовила.                                         

- Я питаю: ти чого така?

- Нічого, а що?

- Ти вже дві пари сидиш й мовчиш. Дві пари! – дівчина показала на пальцях. – Ти про що таке важливе думаєш, щоб не слухати лекцію?

Я знала, якщо скажу Анжелі про свої сумніви щодо Станіслава, вона почне мене вичитувати. А мені не дуже цього хотілося, адже я у всьому повинна розібратися сама.

- Я просто задумалася, – нарешті відповіла Анжелі.

- Я помітила. Про що? А точніше: про кого? - з посмішкою спитала дівчина.

- Про батька, – несподівано для себе відповіла. – У нього проблеми на роботі, тож я хвилююся. Сподіваюся, що у нього все владнається!

- Ну, батьки – це святе.

- З твоїх вуст це звучить як справді святе.

- Не знущайся!

- Та годі тобі, я лише пожартувала.

- Нічого. Ти краще скажи: що ти будеш робити з інформацією про Станіслава?

- Ще не знаю. Я думаю.

- Ти що збожеволіла?! Що тут думати?! Дивися, подруго, бо так й свою долю проґавиш.

 «Свою долю проґавиш, – подумала я. – Анжела в чомусь справді має рацію».

 Пізно повернувшись з університету, я вже нікуди не хотіла їхати. Настрою не було, та й бажання теж.

 З вітальні почула, як задзвонив мій мобільний. Я швидко побігла до своєї кімнати й, схопивши телефон, побачила, що на екрані висвітилося ім’я Олени.

 - Добрий вечір! – привіталася Олена. – Як справи?

- Все добре. А у тебе?

- У мене теж. Мені Ігор сказав, що ти з клубу повернулася із.. - настала пауза, - зі Станіславом. То ви, значить, познайомилися?

- А ми уже були знайомі, – відповіла. – І кому, як не тобі цього не знати?

- Кіро, я не розумію твоєї образи!

- Олено, а я повинна на щось ображатися? Можливо, ти мені щось розповіси?

- Мені нічого розповісти. Зустрілася зі Станіславом – то й добре!

- Я не почула радості у твоєму голосі. Що ти про все це думаєш?

- Якщо чесно, то не знаю, – в її голосі вчувався гнів. Вона напевно була роздратована, але чому саме, я не розуміла.

- А я, здається, знаю, що мені робити. Бувай! Добраніч, – я вимкнула телефон. Тієї миті я точно вирішила, що завтра поїду до Станіслава.