Вранці вирішила сходити до лікаря. Я обіцяла йому, що буду приходити на перевірку й не могла підвести його. До того ж це було мені необхідно.
- Дуже добре! - сказав лікар, оглядаючи мої очі. – Дуже добре!
- Борисе Михайловичу, що добре?
- З Вашими очима все добре.
- Тобто більше немає жодних проблем?
- Проблем немає, але це не означає, що Ви не повинні більше приходити на огляд. Хоч раз на рік Ви повинні приходити.
- Я все зрозуміла. Дякую Вам!
- Бувайте здорові, Кіро!
Я вийшла із лікарні з гарним настроєм й одразу поїхала до університету. Біля входу зустрілася з Анжелою.
- А у тебе нічого охоронець! – посміхнувшись, мовила дівчина.
- Привіт, і він не мій охоронець, а водій.
- Привіт! А яка різниця, Кіро? Охоронець чи водій?
- Ти до чого хилиш?
- Просто у нашій групі реально нема на кого й подивитися, ну із хлопців. Одні тільки школу закінчили, а інші такі, як Кирило. Зарозумілі молоді юнаки. А ти бачила, як ця Марго бігає за ним? Вона боїться його відпустити навіть на хвилинку. Це ж кошмар один! – дорогою до аудиторії говорила лише Анжела. Я не розуміла, чому вона не може зупинитися, але не перебивала її, тому що було цікаво слухати. – А ти знаєш, що Марго та Кирило майже нашого віку?
- Здається, Кирило – нормальний юнак, – тихо вимовила.
- Ну так, а Марго ще краще! - із сарказмом фиркнула Анжела. – Мені ця Марго не дуже подобається, – повернувшись до мене, сказала дівчина. – А ось, до речі й солоденька парочка.
Обійнявшись, до аудиторії прямували Марго із Кирилом. Я тепер зрозуміла, чому Анжела назвала їх солоденькою парочкою.
- А ти що, Анжело, заздриш? - наблизившись до нас, запитала Марго.
- А тобі ніхто не казав, що підслуховувати чужі розмови негарно? – фиркнула Анжела.
- Досить, дівчата, – втрутився Кирило. – Привіт, Кіро! Привіт, – Кирило привітався з Анжелою, але та його навіть не помічала. Її погляд був прикутий до Марго. Дівчата обмінялися поглядами, і ми увійшли до аудиторії.
- «Привіт, Кіро!», – передражнила Анжела. – Ти бачила, як на тебе подивився Кирило? Я тепер розумію, чому Марго біситься.
- Анжело, перестань. Він так само привітався і з тобою.
- Так, але він дивився на тебе, як на…
- Як на що?
- Я навіть такого слова підібрати не можу! Він дивився на тебе із захватом, ніби ти єдина існуєш на цьому світі. Ніби ти – його цариця, – Анжела почала демонстративно жестикулювати, і я, не витримавши, просто розсміялася.
- Тобі потрібно було вступати до театрального. Там би твої уміння дуже згодилися. Його цариця! - сказала я Анжелі, повторивши її рухи.
- От ти зараз смієшся, але я точно тобі кажу, що Кирило запав на тебе, – вона витримала паузу, а тоді додала. – От живеться ж комусь?!
- Ти справді хочеш побачити життя?
- Ти про що? - здивовано спитала подруга.
- Ходімо.
- Куди ходімо?
- Ходімо, ходімо, Анжело, – майже тягнучи її із місця, відповіла я. – Ходімо я тобі покажу, де насправді є життя, – Анжела дивилася на мене і не могла зрозуміти, чого я від неї хочу. – Ходімо, Анжело, - наполягала я, - ходімо, доки викладач не прийшов. Ти що, хочеш потрапити йому на очі?
- Ну ходімо, – нарешті погодилася Анжела. – Але куди?
- Побачиш.
Коли ми вийшли з університету, я попросила її трішки почекати, а сама поспішила до Миколи.
-Ти поїдеш додому, а у мене є справи. І не потрібно дзвонити Олені Миколаївні: вона все дізнається сама і від мене, – натякнувши Миколі, що не потрібно базікати зайвого, я пішла до Анжели.
- Я все зрозумів, Кіро! - крикнув мені навздогін Микола.
- Молодець, – повернувшись до водія, сказала йому.
- Ти може тепер розповіси? - запитала Анжела.
- Поїхали. Все сама побачиш.
- Ну поїхали!
Коли ми приїхали до пункту призначення, Анжела не одразу зрозуміла, чому ми припаркувалися перед якимось будинком. Потім вона повернулася до мене і запитала: «Це те, що я думаю?»
- Це – дитячий будинок. За цими воротами починається дитячий світ. І зовсім інше життя.
На вході нас зустріла Тетяна Андріївна. Вона була рада нас бачити, але трохи здивувалася.
- Кіро, я не думала що ти знову приїдеш.
- Це ж мій дім також.
Жінка зітхнула з посмішкою на вустах і провела нас досередини.
- Це – Анжела, – відрекомендувала я подругу.
- Дуже рада бачити таку молоду дівчину у наших стінах, – привіталася Тетяна Андріївна.
- Я теж рада тут бути, – зніяковіло відповіла дівчина. – Це і є ваше життя? - сказала Анжела, коли ми зайшли до їдальні, де діти обідали.
#3328 в Сучасна проза
#9561 в Любовні романи
#2312 в Короткий любовний роман
Відредаговано: 28.09.2021