Розділ 17

Тато розв'язував проблеми із заводом та Іваном Денисович, а я тим часом готувалася до вступу в університет. Днями пропадала то в бібліотеках, то сиділа за книгами в кімнаті. Я навіть не помічала, ну принаймні намагалася не помічати охорону, яку «прилаштував» до мене батько. Я розуміла його, адже татові було спокійніше, коли за мною наглядають. Як говорив мені тато: «Я не знаю, що у цих партнерів у головах. Мені буде спокійніше, якщо поряд із тобою буде охорона, а потім, коли все владнається, можеш забути про нагляд. Ну тобто ти його не будеш помічати».

- Тату, ти що хочеш приставити до мене людей, які будуть слідкувати за мною?

- Слідкувати за тобою? - ніби із якимось здивуванням запитав тато. – Доню, це лише формальність, тому що вони ні за ким не слідкуватимуть, а лише наглядатимуть. За тобою.

- Ага, це ніби велика різниця?

- З тобою буде їздити лише Микола. А зараз це тільки запобіжні заходи.

- Ну гаразд, тату, вибач мені! Я просто не розуміла раніше, навіщо такі радикальні заходи. Якщо чесно, то зараз теж не дуже розумію, але з тобою сперечатися не стану. Тобі видніше!

- От і молодець, що не ставиш непотрібних запитань. Прийде час, ти все зрозумієш!

Дні летіли так блискавично, що я навіть не помітила, коли ж прийшла осінь. За вікном листя наливалося червоним та жовтим кольорами, небо частіше вкривалося сірими хмарами. Хоча сонце й світило, але незворушний вітер пронизував повітря, в якому вже причаївся холод.

Я подала документи та склала всі іспити до університету. Відповідь прийшла позитивна, тож активно почала готуватися до навчання.

Мій перший день в університеті був таким собі знайомством із викладачами та студентами, з якими я буду навчатися. Деякі зі студентів, які сиділи в аудиторії, бачили, як я виходила з машини разом з охоронцем, і тому почали перешіптуватися. Мене це почало дратувати. Вони дивилися на мене як на людину з іншої планети. Деякі студенти зовсім не дивилися на викладача – їхні погляди прикипіли до мене.

- Вибачте, будь ласка, вам що, зовсім нічого не цікаво? - відійшовши від теми, запитав викладач. – Якщо вам щось не подобається, то не потрібно було вступати до цього університету. Ми тут нікого не тримаємо, – помітивши, що всі замовкли, він нарешті продовжив лекцію.

До мене підсіла якась дівчина й одразу почала говорити: «А ти, мабуть, якась особлива, якщо до тебе прикута увага тих дівиць».

Ми обоє повернулися в сторону дівчат, які говорили про мене. Я подивилася на співрозмовницю й сказала їй: «Така ж особлива, як і кожна людина!»

- Я бачу, ти із норовом? – посміхнувшись, вимовила вона.

- А більше ти нічого не бачиш, крім мого норову?

- Ти мені подобаєшся, – вже з широкою усмішкою подовжила дівчина. – Анжела!

- Кіра.

- «Государиня»!

- Що?

- З грецької мови ім’я Кіра перекладається на російську як «государиня».

- Ти що, знаєш грецьку?

- Трішки, а все тому, що мої батьки – перекладачі з грецької мови.

- Я бачу, що ти все одно багато чого знаєш.

- А більше ти нічого не бачиш? - з посмішкою повторила вона мої ж слова.

Я не стала їй нічого відповідати, оскільки бачила, що Анжела нормально дівчина і до того ж дуже товариська. У неї була екзотична зовнішність: смаглява шкіра, темне волосся і карі очі. Можливо, вона навіть була зі Сходу.

- А ти звідки? – вирішила уточнити спитала я.

- О, ти про мою зовнішність? – знову посміхнулася Анжела. – Мій тато із Туреччини, тому у мене така екзотична зовнішність.

- З Туреччини? Ти, мабуть, східна царівна? - посміхнувшись сказала я дівчині.

- Саме так, східна царівна!

 Коли закінчилася лекція, ми всі вийшли з аудиторії. Дехто пішов відразу, а інші студенти, зібравшись у купку, щось жваво обговорювали.

- Привіт! – привітався до мене якийсь незнайомий хлопець.

- Привіт! – не відриваючись від мобільного телефону, відповіла йому. Коли ж підвела голову, то побачила приємні риси обличчя, можна навіть сказати, красиві. Почувши моє байдуже привітання, він все одно продовжував мені посміхатися. – Що таке? - сухо спитала у хлопця.

 Він не встиг відповісти, тому що до нього підійшла одна із тих дівиць, яка обговорювала мене за моєю спиною раніше.

- Кирило, ходімо уже! – поцілувавши хлопця у щоку і не відводячи від мене погляду, наказала вона.

- Ми сьогодні збираємося відсвяткувати наш вступ до університету. Ти з нами не хочеш піти? - запитав хлопець.

- Не хочу, – спокійно відповіла Кирилу. – Дякую за пропозицію, але сьогодні ніяк не вийде, – не переводячи на нього погляд, відповіла.

- А ми що, дуже зайняті? - єхидно сказала дівчина.

- Марго! - мовив хлопець.

- Що Марго? Не бачиш, що дівчина не хоче йти із нами? Правда?

Вона, мабуть, ще щось хотіла мені сказати, але я її більше не слухала, і пішла. Біля самого виходу мене перестріла Анжела. Вона запропонувала мені десь відсвяткувати, але я відмовилася. Щоб не образити її, я поговорила із нею трішки й запропонувала підвезти, але вона також відмовилась. Як потім виявилося, у неї є свій транспорт: «Дякую, але у мене є авто» – відповіла дівчина.