Розділ 16

Оноре де Бальзак сказав: «Нещастя – це великий учитель, хоча уроки його жорстокі».

Мені цей вираз дуже подобається, тому що він справді повчальний. Випробування долі можуть пройти не всі, але кожна людина у своєму житті точно стикалася з ними. Нещастя є перевіркою на загартованість, нещастя навчає людей бути сильними і йти вперед чіткими та певними кроками.

Мені залишається сподіватися – сподіватися на власні сили та упевненість в собі. В останній час саме надія вела мене по життю.

В одній книзі я прочитала, що у повсякденному житті людини її впевненість в існування сил, на які можна розраховувати, спирається на особливий стан чуттєвих переживань і свідомість – надію.

Відчуття надії у власній душі – це великий привілей, якому дається не кожному…

Від імені Ігоря Борисовича

- Чому ти так вперто мовчиш? Ти що не розумієш, що скоро твою справу передадуть до суду, а там на твій високий статус дивиться ніхто не буде і тобі ніхто не допоможе, тому що ти перейшов мені дорогу, – я намагався пояснити Івану Денисовичу, що ситуація дуже складна і гра в мовчанку йому не допоможе, але той вперто нічого не говорив.

 Я не розумів його.

Товстун навіть не намагався допомогти собі. «Товстуном» його назвали не за надмірну вагу, а зовсім за інше. Він так любив все красиве та шикарне, що витрачав гроші направо й наліво. Красиві жінки, дорогі машини й ресторани та ще багато всякої всячини. 

Але те, що у людини є товстий гаманець, зовсім не свідчить, що у неї є хоч якийсь розум. Можливо він щось або когось боїться? А, можливо, просто прикидається, щоб дошкулити мені.

Я не витримав й почав збиратися, щоб піти, як раптом почув якесь буркотіння Івана Денисовича. Він говорив щось незрозуміло і то дуже нечітко: «Це тобі все одно не допоможе».

- Що? – гаркнув та повернувся до нього.

- Тобі цього не зрозуміти.

- То поясни так, щоб я зрозумів.

- Я не хочу з тобою розмовляти, – гордо відповів Денисович.

- Іване, я не розумію, чого ти добиваєшся?!

- А може мені в тюрмі краще буде?

- А може ти когось боїшся?

 Запала тиша. Іван Денисович опустив голову долі. Я зрозумів, що тут замішане щось більше, ніж нелегальне ввезення людей і їх примусова праця на заводі.

- Кого ти так боїшся, що для тебе тюрма – це рай? – фиркнув.

- Ігорю, я скажу тобі одне: будь обережним й бережи свою донечку-красуню.

- Ах ти гад! - схопивши його за комір, викрикнув. - Причому тут Кіра?! - до кімнати забігли працівники СІЗО. – Говори! – закричав до нього.

 Нахилившись до мене, Іван Денисович прошепотів: «У мене в кабінеті є схованка, до якої не добралася міліція. У ній ти знайдеш багато чого цікавого. Поспіши! – на тому він раптом стишив голос ще більше і швидко сказав, де саме шукати той тайник і який пароль до нього. – Поспіши, Ігорю!»

 І дійсно у кабінеті таки був тайник. Іван Денисович вміло його замаскував, та так, що навіть я ледь зміг його відшукати, і, як мені й було обіцяно, знайшов багато чого цікавого. Зокрема, таємні плани Івана Денисовича щодо заводу та всілякі махінації, які він уже провів.

«Невже такі документи зберігають? - як тільки побачив всі ті папери, які компрометували свого власника. – «З допомогою» цих документів Іван міг сісти років на п'ятнадцять, якщо не більше».

 Але, крім інших паперів, особливу увагу привернула червона тека. Розривши її та почитавши зміст деяких документів, я прийшов у захват. Іван Денисович Барак зберігав не тільки на себе компромат, але ще на одну людину – Давидова.

- Дуже потішно, – сказав. – Гліб, - крикнув охоронцю, - ти знайшов ще щось?

- Нічого, - увійшовши до кабінету, відповів охоронець, - поліція забрала все, що знайшла.

- Я от що вирішив: доки ми не призначимо нового керівника заводу, ти будеш тут за головного.

Він був здивований таким рішенням, але, зібравшись, відповів: «Я думав, що новим директором стане Олена».

- Ти правильно думав, але Олена зараз мені потрібна для іншої справи. Залишися тут і придивися до працівників заводу, подивися тут усе. Якщо помітиш щось дивне, одразу дзвони мені.

- Я все зрозумів!

- От і молодець, а мені потрібно з’їздити ще в одне місце.

І доки Гліб приглядався до нового тимчасового місця роботи, я уже їхав до банку.

- Олено, приїжджай до головного банку, я тебе там чекаю.

- Щось трапилося? - почувся збентежений голос жінки.

- Нічого не трапилося. Просто приїжджай, я тобі все розповім на місці.

Мене швидко провели до сейфа. Я наказав працівнику банку, який супроводжував мене до приміщення, в якому був мій особистий сейф, якщо приїде Олена Миколаївна, то щоб негайно відвели її до мене. Чекаючи Олену, я ще раз передивився червону теку із документами.