Я довго намагалася відійти від побаченого у дитбудинку та не могла забути дитячі очі, в яких було сподівання… сподівання на родину.
«Людина сама вибирає собі дорогу, яка буде вести її по житті. Але інколи саме ця дорога веде лише у безодню людської нікчемності та нехлюйства. І як же тоді можна вибратися із тієї «проклятої» безодні?»
Ці слова пролунали у моїй голові. Я прокинулася у холодному поту.
«Боже, і присниться ж таке?»
Після цього довго не могла заснути й не могла збагнути, що ж мені потрібно?
Я ніби заблукала й не могла знайти вихід, свій вихід. Було важко збагнути, що цей світ виявився не таким, яким я його вважала. Але, мабуть, інколи потрібно розчаруватися в чомусь, щоби побачити й оцінити реальність.
Настав ранок. Попри всі нічні жахіття я прокинулася бадьорою. Минали останні дні літа. Було якось прикро усвідомлювати, що скоро прийде осінь, а разом із нею – холодне сонце, наповнені постійним дощем дні. Хоча, можливо осінь прекрасна пора року, просто люди бачать красу по-різному.
До кімнати увійшла Тамара Степанівна. Останнім часом вона приносила мені сніданок до кімнати.
- Кіро, ти вже прокинулася?
- Так, – побачивши на столі сніданок, я все ж таки не змогла змовчати й сказала: – Тамаро Степанівно, ну я ж не якась принцеса, щоб мені приносити сніданок у кімнату! Я можу і сама спуститися.
- Ти якраз у нас і є принцесою. А що, не можна потішити найулюбленішу у цьому домі?
- Потішити то можна, але ж не увесь час. Ви самі знаєте, що люди – такі дивні створіння: вони звикають до найкращого. А потім не можуть відвикнути. А сніданок Ваш, як завжди, на висоті!
- Я ж для тебе старалася.
- Дякую. І все ж таки я прошу Вас більше не балувати мене. Гаразд?
- Ну як хочеш, – з усмішкою на вустах відповіла Тамара Степанівна. – Скоро літо закінчується, що ти будеш далі робити?
- Ще не вирішила. Мабуть, буду вступати до університету.
- А ось це – правильно! Освіта потрібна всім.
- Я також так вважаю. Звичайно, що домашнє навчання теж було непоганим, але час уже й міру знати. Я не хочу сидіти на батьковій шиї. Якщо він дійсно хоче, щоб я продовжила його справу, то мені потрібна освіта. Я не хочу його підвести.
- Правильно, дитинко, – підтримала мене Тамара Степанівна. – Я думаю, що він з тобою погодиться.
Тамара Степанівна вийшла з кімнати.
Я почала серйозно задумуватися про навчання. Час так швидко летить, що навіть не встигаєш за ним. А я б хотіла встигнути зробити все, що надумала, у своєму житті.
Після обіду поїхала до батька в офіс. У нього була нарада, тому я змогла обдумати ті слова, які мала йому сказати, ще раз. Через півтори години він звільнився, але його секретарка попрохала мене зачекати ще трішки. Як виявилося, батько ще розмовляв з Оленою Миколаївною.
Від імені Олени Миколаївни
- Ігорю, деякі партнери не дуже задоволені тим, що ти приділяєш більше своєї уваги доньці, ніж справі.
- І хто ж такий розумний?
- Здогадайся.
- Та мені й думати нічого. Іван Денисович воду каламутить?
- Саме він, – я намагалася пояснити, що він поспішив представити Кіру акціонерам, але Ігор навіть слухати нічого не захотів.
- Він ще тоді незадоволений був, коли я Кіру офіційно відрекомендував. Він думав, що я віддам їм якусь частку від бізнесу, аж тут з’явилася Кіра! Олено, потрібно перевірити людей нашого дорогого Івана Денисовича, адже він набрав на роботу працівників, а мені так й не показав списки новачків. Треба все перевірити! Відчуваю, що він домовляється про щось за моєю спиною. Його завод я не так ретельно перевіряю, от він і надумав щось. Значить, доручи цю справу Глібу. Я дам номер одного свого знайомого, разом служили. Вони все перевірять, і нехай сьогодні ж!
- А якщо там нічого незаконного не виявиться?
- Нічого. Нехай Іван Денисович знає, що за моєю спиною він жодні махінації не проведе. А тепер можеш покликати Кіру?
- Гаразд, все зрозуміла! – я вийшла із кабінету. Мені це все дуже не подобалося, але суперечити Ігорю – це означало говорити зі стіною. Він нікого не слухав і нікому не довіряв, хоча сам цього ніколи б не визнав.
***
Коли із кабінету вийшла Олена Миколаївна, я повідомила її, що хочу вступати до університету. Вона прийняла цю новину з ентузіазмом.
«Позитивний результат мені потрібний». – подумала й увійшла до кабінету.
Я привіталася із татом. Щоб не витрачати час, одразу ж повідомила про те, що хочу вчитися. Батько лише спокійно глянув на мене й нічого не відповів. Через декілька хвилин він все ж таки вимовив: «Твоя думка щодо дитячого будинку мені сподобалася більше».
- Так що ти думаєш? – наполягала я.
#3354 в Сучасна проза
#9612 в Любовні романи
#2322 в Короткий любовний роман
Відредаговано: 28.09.2021