Розділ 13

Хотілося все одразу роздивитися, адже не знала на чому спершу сконцентрувати свій погляд, й через це мої очі у кінці дня нещадно пекли, але я терпіла та раділа тому, що нарешті можу бачити світ!

Яскраві квіти, одяг, вітрини магазинів, цікаві люди – я все це знову бачила. Спершу довго розглядала своє віддзеркалення у тих вітринах, а саме довге темно – каштанове волосся, та колір очей, а очі у мене були зеленими.

Це все так було цікаво! Я змогла, як будь-яка нормальна людина, вибирати одяг у магазині, просто ходити по вулицях й нічим не перейматися.

Я була дуже здивована, коли побачила, яким же великим був будинок, в якому проживала.

 «Та він велетенський!» - подумала про себе.

 І справді, ніколи не думала, що будинок, в якому прожила декілька років, такий чудовий. Я довго не могла звикнути до цього величезного будинку. Спочатку навіть плуталася у кімнатах та коридорах.

- Коли я нічого не бачила, то знала тут все, що і де лежить, кожний куточок цього дому. А тепер що? Я навіть із першого разу не змогла потрапити до своєї кімнати, – одного разу пожалілася я Олені Миколаївні.

- Нічого, Кіро, так буває. Ти скоро до всього звикнеш, – відповіла Олена.

- Так, можливо Ви маєте рацію!

 Я знову й знову ходила по будинку, намагаючись все пригадати. Коли заплющувала очі, то йшла саме туди, куди мені було потрібно. Я була трішки збентежена, адже раніше покладалася тільки на відчуття, які й заміняли мені зір. Тоді я прислухалася до всього: мій дотик міг мені багато чого розповісти. А тепер все по-новому.

 Взявши подарованого ведмедя, вирішила перепочити у саду. Він був чарівний. Природа прекрасна. Несмак не притаманний їй ні у поєднанні кольорів, ні у формах. Все існувало досконало та гармонійно. Немає в природі ні місця, ні часу, коли б земля чи природа не співіснували з небом, чи із водою. Нема негарного дерева чи квітки. Я останнім часом довго пропадала в саду. Наодинці із природою було не так сумно, а зовсім навпаки. Присівши у лагідній тіні альтанки помітила, як світло, проливаючись із небес крізь віття дерев, утворює дивовижні мерехтливі тіні на землі. Навколо ніби розлито спокій, щастя та радість. Одного такого дня до мене підійшла Тамара Степанівна й сказала: «Люба, пішли снідати».

- Так, зараз іду. А Олена Миколаївна де?

- А вона ще вранці встала й кудись поїхала, навіть не поївши. Я приготувала такі смачні пироги!

- Саме такі, як я люблю, – продовжила її думку я.

- Саме такі!

 Зайшовши до кухні, відчула аромат свіжоспечених порогів.

- Тамаро Степанівно, ви дійсно майстер своєї справи!

- Кіро, ти перехвалюєш мене.

- Це Ви недооцінюєте себе. Ваші пороги не просто смачні – вони казкові. Так, так, саме казкові!

- Тамаро Степанівно, а пироги ще є? - у кухню увійшов один з охоронців.

- Для тебе, любий, звичайно знайду, – відповіла жінка.

- Спасибі вам.

- Їж на здоров’я.

- Привіт, Кіро, – привітався зі мною водій.

- Привіт!

- Я – Микола, але можна просто Коля.

- Я знаю, як тебе звати, - посміхнулася, адже він був моїм водієм й повідомила Колі, що хочу з’їздити у місто.

- Коля, ти дивися мені! - погрозливо сказала Тамара Степанівна.

- А що таке? - ніби нічого не розуміючи, відповів хлопець.

 Коля відвіз мене у місто, і я попросила його, щоби він залишив мене.

- Але мені заборонено залишати Вас, тобто тебе, – виправився він, – наодинці….

- Раніше я нічого не бачила, тому тобі й забороняли мене залишати. Але зараз зі мною все добре. Тому, бувай й не переймайся! Зі мною буде все добре!

- Але…

 Я вийшла із машини та вирішила, що час мені пройтися наодинці. Звичайно, я не очікувала потрапити у натовп, які  всі кудись поспішають. В такому колі інколи почуваєшся не дуже добре, а для мене це було зовсім новим.

- Ти що сліпа, куди ти преш? - прокричав мені вслід якийсь чоловік.

- Вибачте, будь ласка! – ледве промовила.

 Я не завжди розуміла, чому люди так ставляться одне до одного. Але і збагнути цього мені поки не випало.

Я знайшла кав’ярню, в якій нещодавно відпочивали разом з Оленою Миколаївною. Тоді ще вона сказала мені, якщо я захочу зустрітися із нею поза домом, то щоб чекала її саме тут. Я так і зробила.

- Олено Миколаївно, Ви можете говорити? - передзвонивши до Олени, спитала.

- Так, можу. А щось трапилося?

- Нічого не трапилося. Я просто вирішила сьогодні пройтися по місту. Ви зможете приїхати до мене? Я у нашій кав’ярні!

Через хвилин двадцять Олена Миколаївна уже сиділа поряд зі мною.

- У Вас щось настрою немає! – помітила.

- Добре, що ти подзвонила мені. Я сама збиралася кудись виїхати, щоб поснідати.