Розділ 12

Вранці збиралася їхати до головного офісу Ігоря Борисовича.

- Не розумію, навіщо все це. Ігор Борисович ніколи не хотів показувати мене своїм підлеглим та акціонерам підприємства «Темп», – застібаючи високий комірець своєї блузки, я помітно нервувала.

- Прийшов час показати, – спокійно відповіла Олена Миколаївна.

- Ви чогось мені не кажете? Навіщо я вдягаю такий офіційний костюм?

- З чого ти взяла, що він офіційний?

- Я, хоча нічого і не бачу, але ж зовсім не, не…

На мою думку, такі строгі штани мені зовсім не пасували, хоча Олена й переконувала мене у протилежному. Шовкова блуза наче обтікала мою фігуру, розходячись красивим складочками від комірця. Але все це було так незвично й тому незручно!

- Кіро, заспокойся, - лагідно сказала Олена Миколаївна.

- Вибачте! Я просто хвилююся, коли нічого не розумію й тим паче не знаю, що відбувається.

- Приїдемо до офісу й дізнаєшся. Здається, все!

Я майже відчула, як Олена примружує очі, відступивши від мене на крок та оцінюючи образ, який сама ж створювала уже з пів години.

- Якого кольору мій костюм? – запитала.

- Він пасує до кольору твого волосся. Ніжно синій. А ось тепер – поїхали!

 За годину ми успішно добралися до головного офісу. Нас провели до кабінету Ігоря Борисовича, де на нас уже чекали.

- Друзі, я хочу представити вам Кіру Волкову, – обійнявши мене за плечі, сказав Ігор Борисович. – Ви, мабуть, уже всі знаєте, Кіра – не тільки моя донька, а й спадкоємиця мого майна, а отже – розпорядниця усіх моїх акцій і… – тут мій опікун зробив невеличку паузу, після якої зі сміхом закінчив: – Вас теж! Я офіційно вдочерив Кіру, тому офіційно представлю її, як спадкоємицю мого бізнесу. Ви зрозуміли, що я хочу сказати? У когось є запитання? – я вперше почула, як Ігор Борисович розмовляє з акціонерами й чесно кажучи, такий офіційний тон мені не сподобався.

- Ігорю Борисовичу, Ви, як завжди, жартуєте з нами? – хтось висловив свою думку.

- По-перше, я ніколи не жартував із вами, тому що я не клоун. А якщо ви так хочете подивитися на клоунів, то йдіть у цирк. Вас тут ніхто не тримає. А по-друге, я дійсно не пожартував. Ви маєте ще якісь запитання, шановні?

- Ні, не маємо, – почулося з різних куточків кабінету.

- От і добре! Якщо немає більше запитань або побажань, то всі вільні.

- До побачення! До побачення, Кіро Ігорівно! – почали прощатися зі мною чоловіки, поспішаючи вийти з приміщення.

- До скорої зустрічі! - сказав Ігор Борисович. – Вони ще хотіли, щоб я їм кожному щось пояснював?

- Ігорю, а ти із ними не суворо? - спитала Олена Миколаївна.

- Я тебе прошу! У бізнесі по-іншому не можна, а то вони на голову сядуть. Щоб я кожному все пояснював!

- А тепер, можливо, Ви мені щось поясните? - не витримавши, втрутилася я.

- Залиште нас! – наказав Ігор Борисович й коли офіс зовсім спорожнів, Ігор Борисович продовжив. – Я представив їм тебе як спадкоємицю всього мого майна й вирішив, що ти повинна зайняти моє місце!

- А це не стане кінцем Вашого бізнесу? – щиро поцікавилася.

- Тепер він не тільки мій – він ще і твій. У тебе буде головний пакет усіх акцій. Звичайно, що я не вийду із бізнесу повністю, тому що підтримуватиму тебе. Рано чи пізно, ти все одно станеш тут головною!

- Як я можу стати головною, якщо я зовсім нічого не бачу? – поцікавилася не просто так. У той момент у тому красивому костюмі, у сучасному просторому офісі мене переповнював майже відчай:  як я можу керувати якимось підприємством, якщо я нічого не бачу й нічого в цьому не розумію?!

- Донечко, зараз ти не бачиш, але прийде час і все стане на свої місця. Але не це найголовніше, про що я хотів з тобою поговорити й, що хотів тобі розповісти.

- Вам, певно, важко про це казати? – я відчула сум у його голосі.

- Так… ти навіть не уявляєш як важко.

- Я слухаю Вас! – впевнено сказала, а у самої тремор був у руках.

- Мова йде про твоїх справжніх батьків і про те, як я пов'язаний із ними та з тобою.

- Я не розумію Вас…

Це була чиста правда, тому що я і справді нічого не зрозуміла.

- Кіро, все розпочалося дуже давно. Ми із твоїм батьком дружили з дитинства, разом пішли до школи, разом служили в армії, потім у спецслужбі. Одного разу ми виконували ще одне, як тоді здавалося нам, просте завдання, але щось пішло не так. Нас зрадили, з нашого підрозділу розстріляли майже всіх. Тоді я поклявся твоєму батькові, що допоможу твоїй мамі й тобі, що не покину вас. Того ж дня, я присягнувся, що прийде той час, і я знайду тих людей, за яких загинули мої товариші, зокрема й твій батько. Я вимушений був деякий час переховуватися, доки вся ця історія не забулася. Перед твоїм народженням твій тато попросив мене стати твоїм хрещеним.

- Тобто Ви все одно мій батько? – тихо запитала.

- Саме так. Коли помер твій тато, тобі майже виповнилося рік. Хтось підпалив ваш будинок й дивом врятували лише тебе. Я нагодився пізно, коли тебе уже віддали у дитячий будинок. Після того я змінив своє ім’я, прізвище і все своє життя. Я навіть не можу часто навідувати свою матір. Ставши людиною із великої літери, я знайшов винуватих у тій історії.