Розділ 10

Через декілька днів я уже була у Швейцарії.

Одна медсестра, яка наглядала за мною, сказала: «Медицина у Швейцарії з давніх часів вважається однією із кращих у світі».

Вона добре розмовляла українською мовою, тому ми швидко знайшли спільну мову.

- Софі, а звідки Ви так добре знаєте українську мову? – поцікавилася.

- Моя мама – українка, а тато родом із Цюриха. Мама завжди хотіла, щоб я досконало знала її рідну мову.

- Ви, мабуть, дуже любите Швейцарію?

- Звичайно ж, цю країну неможливо не любити.

- А на батьківщині Вашої мами були?

- Так, була. Кілька разів відвідувала.

 Медицина у цій країні дійсно на надзвичайно високому рівні. Це робить лікування у Швейцарії й подальшу реабілітацію ефективними. На що я й сподівалася.

 Після процедур я любила прогулятися. Свіже повітря допомагало мені збадьоритися. Інколи я просила Софі, щоб вона увечері разом зі мною виходила на прогулянку. Вона виявилася гарною та веселою дівчиною. Я хотіла трохи більше бути на подвір’ї, тому що замкнутий простір мене неабияк пригнічував.

- Ти не бачиш із дитинства? - одного разу під час прогулянки спитала Софі.

- Ні. Це вийшло випадково, – із сумом мовила. Мені не хотілося згадувати, я боялася, що ніколи не зможу забути той жах.

- Може, розкажеш? – попросила дівчина.

- У дитбудинку, на мій день народження пролунав вибух, після якого втратила зір. Після цього випадку я більше не святкую день народження. Принаймні, прошу не дарувати мені ніяких подарунків, – мені було важко говорити, тож я постаралася стисло викласти історію мого нещастя.

- Ти із дитбудинку? А батьків своїх знаєш? – я не бачила її обличчя, але змогла уявити здивування Софі, коли відповіла:

- Ні, не знаю. Мені батьків замінили інші люди.

- А хотіла б дізнатися, хто твої справжні батьки? – продовжувала допитуватися дівчина.

- Мабуть, ні, хоча я майже ніколи про це не думала, – відверто зізналася.

 Минав день за днем. Звичайно, там було добре, я зустріла таких, як сама, – знайшла багато однодумців. Але минали дні, і я все частіше сумувала за домом. Вдома завжди краще!

- Привіт, Кіро, – почувся якийсь незнайомий чоловічий голос. – Я Бен!

- Привіт. А звідки ти мене знаєш?

- Просто декілька раз бачив тебе й дізнався, як тебе звати.

- Ти, мабуть, американець?

- Так, а як ти дізналася?

- Просто подумала так, – насправді тут і думати нічого було. Його вимова говорила сама за себе.

- Зрозуміло. А ти надовго приїхала?

- Скоро буду повертатися додому.

- А я просто приїхав відпочивати. Тут чудовий клімат й відпочинок теж непоганий.

- Я з тобою згодна.

- А ти хоч раз спускалася із гір? Тутешні гірськолижні курорти просто чудові!

- Я жодного разу не стояла на лижах.

- Не може бути! – зареготав Бен.

- Може. Я просто нічого не бачу, принаймні зараз.

- Вибач, я навіть не знав.

- Все добре, не переймайся.

 Бен виявився непоганим співрозмовником. Тож відтоді мої дні минали разом із Софі та Беном. Між розмовами я забувала, як хочу додому. Але коли знову залишалася на самотності, якийсь відчай та туга переповнювали мене. Я постійно згадувала слова лікаря: «Все залежить лише від неї».

 Що саме залежить від мене? Адже я так хочу бачити – я хочу почати нове життя! Чому ж тоді я досі нічого не бачу?

Одного дня мені нарешті сказали, що я можу повертатися додому.

Я була дуже щаслива!